У цьому місці стався якийсь тотальний злам стіни, яка цілком могла стримати Гітлера і запобігти побоїщу, що розгорнулося на просторах Європи. Справа в тому, що Німеччина ще не мала численної армії, а що важливіше – важких озброєнь, достатніх для серйозного протистояння хоч із Англією, хоч із Францією. Через те що Рейнська демілітаризована зона розташовувалася на кордоні з Францією, то логічно було б очікувати, що саме Франція першою мала відновити статус-кво. Відомо, що військове командування Німеччини отримало чіткі вказівки – не вступати в бої з французами, а відходити назад.
Але французи так і не відреагували на перший войовничий крок Гітлера, хоча могли це зробити без особливих зусиль і мали для такого кроку всі законні підстави та повноваження. Натомість МЗС Франції вступило в активний діалог з колегами з Англії. Працювали за двома напрямами – передавали запити про участь англійських військ в операції з вичавлювання німецької армії з Рейнської зони через посла Великої Британії у Франції та через власного посла в Лондоні. Так от, чудовий Ентоні Іден, якому приписують якусь багатоходівку в переговорах із Гітлером, проігнорував усі запити французів, і тема прокисла. Гітлер залишився на тому місці, де й хотів, а союзники просто вмилися.
Цей урок Гітлер засвоїв чітко. Поки союзники розбираються між собою, можна багато чого зробити, а в разі чого – розбити і їх. Треба зауважити, що в день окупації Рейнської зони МЗС Німеччини повідомило про це всі зацікавлені сторони, включаючи Англію та Францію. Всім було зрозуміло, що саме відбувається. Мовчання Англії та нерішучість Франції стали сигналом Гітлеру: «Можна» – і слідом за цим пішов аншлюс Австрії, який союзники проковтнули з тим самим успіхом. А в цей час Гітлер і Сталін кували все нові сокири, готуючись влаштувати з Європи класичне розчленування.
А після Австрії настала черга Чехословаччини з її судетськими німцями. Якби Прага вперлася, як це зробила Фінляндія, і вступила в бійку, то в неї були б дуже хороші шанси як мінімум – зупинити ворога, бо чисельність армій була порівнянною, але Прага мала перевагу в бронетехніці, особливо – в якості танків. І не лише у танках була справа. На кордоні з Німеччиною Чехословаччина створила глибоко ешелоновану оборону з добротними фортифікаційними спорудами, насиченими засобами вогневого ураження. Характерно, що навіть Манштейн після огляду цієї системи оборони зауважив, що Вермахт просто не мав засобів для її прориву. Саме чеські танки через рік рвали оборону Франції на шматки.
ФРАНЦІЯ
Утім, Чехословаччина так і не вступила в протистояння з агресором, тому що на неї чинили сильний тиск Англія та Франція в особі Нейла Чемберлена та Едуара Деладьє. В цій ситуації позиція саме Франції була вирішальною. Справа в тому, що Велика Британія ніколи не мала великої сухопутної армії, роблячи акцент на своєму потужному флоті. А тут ішлося про можливі сухопутні операції. А це – відповідальність Франції. Від її позицій залежало майбутнє Чехословаччини. Але саме Франція чинила на уряд Чехословаччини максимальний тиск для того, щоб він погодився на територіальні поступки Гітлеру. При цьому звучали клятви і гарантії, що, крім Судетів, більше нічого Гітлеру віддавати не потрібно.
Між іншим, товариш Гітлер теж публічно клявся, що Судети – крайня точка його територіальних претензій до сусідів, а більше він нікуди рухатися не збирається. При погляді на цей розклад хочеться вщипнути себе, щоб переконатися, що та сама Франція робила і робить точнісінько те саме щодо російської експансії у Грузію та Україну. Із Грузією цей номер пройшов, а з Україною – ні. Україна вирішила не повторювати досвіду Чехословаччини, а вчинити так, як це зробила Фінляндія.
Тобто Париж двічі підставив Гітлеру плече: у Рейнській зоні та особливо – в Чехословаччині. Це розігнало апетити фюрера до глобальних масштабів і привело Європу до світової війни, яка почалася з вторгнення Німеччини в Польщу.
(Далі буде)