Традиційна ДНК (Частина 2)

Одразу не було зрозуміло, що там сталося, але оскільки це було щось незвичне, наступного дня всі стали з’ясовувати, що це було і з’ясувалося, що це була партія москвичів, а їх завжди зустрічали саме так, як ми чули. Згодом, по ходу служби, я сам спостерігав процедуру «прийому» московської команди. Їм одразу збивали «пил з вух», щоб ті залишили свої столичні замашки, ну і як потім з’ясувалося — авансом.

Трохи пізніше, розбираючись у дуже дивних традиціях не тільки нашої частини, а й тих військ, у яких довелося служити, мені вдалося з’ясувати, що москвичів завжди і без винятків зараховували до стукачів. Питання про те, чи будуть вони стукати — не стояло взагалі. Вся річ була в тому, коли і з якого приводу вони почнуть це робити. Рівно через пів року я особисто зіткнувся з московським стукацтвом і тільки через збіг обставин не поїхав у дисбат саме через стукача. Довелося досить довго посидіти на гарнізонній гауптвахті, від якої залишилися найтепліші спогади.

Там вивозили в місто на роботу, яка була на одному з кількох підприємств ВПК і там уперше довелося зіткнутися з місцевим населенням — литовцями, а вірніше — жінками литовками, які працювали в їдальні, де ми обідали. Так ось все, що нам розповідав замполіт про місцеве населення, було тут же злито в унітаз, але це — інша історія. А вдруге, вже не я особисто, але мої однолітки по призову зіткнулися з московським стукацтвом уже під самий дембель.

Москвич написав сльозливий лист мамі, а вона чи то сама працювала в міністерстві оборони, чи то хтось із рідних там працював, але лист потрапив у потрібні руки, дембель зупинили практично всім, крім кількох людей, включно і мене, оскільки півтора року я практично був відсутній у частині й перебував у місті, а тому — не брав участі в подіях, які стали предметом розслідування. Тож замість останньої відправки, яка на мене чекала за минулі «подвиги», мені вдалося піти в другій чи третій хвилі дембеля. У першій пішов водій комбата, а в другій — кодувальник, який зробив щось секретне для НШ дивізії. І хоч він був такий самий «залётчик», як і я, той протежував його раннє відправлення.

Але йдучи з армії, в голові у мене назавжди залишилася формула, що москвичі-стукачі. Уже пізніше, спілкуючись з одногрупниками в інституті та співробітниками на роботі, я наслухався безліч історій такого точно характеру від найрізноманітніших людей, які служили в різний час і в різних місцях. Як виявилося, всі мали рівно таке саме уявлення про цю публіку.

ВЛАСНЕ — ТЕМА

Здавалося б, відтоді минуло багато часу, світ змінився і разом з ним — змінилися люди та звичаї. Якби лапті не напали на Україну, мені б узагалі було все одно, є вони чи ні й уже тим більше, наскільки вони змінилися чи не змінилися. Але все сталося, як сталося і тому, дивлячись на курник, можна було б згадати слова Воланда: «Звичайні люди… Загалом, нагадують колишніх…» Причому, нагадують у всьому, і в стукацтві — насамперед.

Нещодавно ми детально описували війну компроматів, яку влаштували Лавров і Дмитрієв. Причому, що вони там нарили один на одного — невідомо, зате вони вважали за потрібне пояснити публіці, що вони вже заклали один одного цареві. Тобто, вони піднімають свій імідж в очах публіки, яка має оцінити та схвалити їхнє публічне стукацтво. Але кожен із них діє в якихось своїх інтересах, а стукає для того, щоб отримати позиційну вигоду. Але ось «подруга» путіна Мізуліна стукає за натхненням. Вона більше нічого не робить, крім як строчить доноси в різні інстанції і пишається тим, що вона робить.

(Далі буде)