І ось що характерно. Всі ці персонажі відмовилися прийняти оголошену ними смерть не тому, що їм пішли на поступки, боячись їхньої смерті. Нічого подібного. Обставини так і не змінилися, як не змінилися й умови, які змусили їх оголосити про голодування або про стрибок із даху. Це означає, що персонажі оголосили про намір убити себе, заявляючи протест, але не зробили цього, хоча мали для цього всі можливості.
Із цього можна зробити висновок про те, що насправді ці персонажі не збиралися приймати смерть. Вони її бояться і бажають відстрочити на якомога дальші часи. Погрожуючи прийняти смерть, вони навіть не мали наміру «накласти на себе». Це був фокус, прийом, гра на те, щоб вибити сльозу, і не більше. Вони грали у смертників, щоб пройняти публіку, а потім – користуватися її прихильністю.
І тут ми на мить повертаємося до того, як працює наша свідомість. Справжні герої, які вирішили прийняти смерть і прийняли її в боротьбі з окупантом, нам не цікаві, зате ми чудово знаємо тих, хто відверто лицедіяв, але ніколи не збирався втілити свої погрози в життя. Тобто фальшивку ми знаємо на прізвище, ім’я та по батькові, а справжніх героїв, які пішли, залишивши нам свій подвиг, не знали або забули. Чому так працює свідомість кожної конкретної людини, кожен може з’ясувати самостійно на власному ж прикладі.
СТІЙКІСТЬ
Згадаймо 2014 рік. Напевно, до його початку Україна виявилася настільки далекою від Заходу, як до цього ніколи не була. Навіть конституційна «позаблоковість» уже тріщала по швах, а на обрії чітко маячіли перспективи нині вже майже покійних організацій, таких як «Тайожний союз», ОДКБ та інший набір мокшанської погані. Майже всі наші військові так чи інакше щільно контактували з росіянами, а спецслужби мали пряму заборону на ведення розвідувальної діяльності щодо рф. Наскільки автору відомо з джерел, що «заслуговують на довіру», Україна не мала банальної резидентури на території рф. А про технічні засоби отримання інформації – взагалі не йшлося. Упевнений, що керівництво України регулярно отримувало зведення від контррозвідки про параметри російських розвідувальних заходів. Мало того, що всі мобільні оператори були зав’язані на росіянах, то ще й усі банки чи представництва їхніх держкомпаній – готові резидентури. Про гнійник з ім’ям Севастополь говорити не доводилося.
Зрозуміло, що жодних особливих каналів співпраці Збройних Сил України й тих самих Штатів не було і близько. Та й сама армія мала програму скорочення до роти почесної варти. Нікому на думку не спадало щось там закуповувати чи отримувати хоча б щось нове по лінії військового співробітництва. Доношували те, що залишилося від совка. І ось у цьому стані, не маючи армії і з майже вбитою контррозвідкою, Україна зазнала агресії тієї самої рф, яка мала у нас розгорнуті структури військової та цивільної розвідки.
Усе це перерахування є важливим тому, що майже за кожним пунктом Грузія мала свої напрацювання. Там працювали військові фахівці та цілі команди спецслужб, туди поступово надходило нове озброєння, а інструктори переформатовували армію, передаючи досвід ведення сучасних бойових дій.
І ось Грузія зазнала приблизно такої самої агресії, як і Україна, тільки її внутрішні структури були функціональнішими. Їхня готовність до ведення бойових дій була набагато вищою від того, що було у нас навесні 2014 року. Тут сперечатися нема про що, просто треба згадати відсоток військових, прокурорських, міліцейських, СБУшних та інших діячів, які перейшли на бік окупанта у Криму. Це й буде відповіддю на запитання про готовність України до вторгнення агресора.
(Далі буде)