Незвичний погляд. Історії про мову на війні

Авторка: Світлана

Мені в Мережі трапилося кілька сюжетів, якими хочу поділитися. Вони стосуються ролі української та російської мов у сучасній війні. Я передаю на письмі монологи героїв і наводжу посилання на сюжети. Це – невеличкі, але надзвичайно цінні штрихи однієї великої картини війни.

Перша історія – про мову y шпиталі, її розказала психологиня Лариса Дідковська:

«…Мені найбільше запав до душі [спогад] головного лікаря Дніпровського шпиталю про те, як вони оволоділи українською за кілька місяців. Хлопців, яких привозять з фронту, хлопців, яких привозять контуженими, без пам’яті, без свідомості, травмованих, з черепно-мозковими травмами, вони їх оперують, вони їх рятують. І коли він приходить до тями, до нього звертаються українською, і він знає, що він в безпеці. Якщо він почує російську мову, вийшовши з коми, вийшовши з стану несвідомого, він злякається, бо він у ворогів. І ось такий звичайний шпиталь, де ніхто особливо українською не володів, за кілька місяців від санітарки, від медсестри, до самого головного лікаря, адміністратора і хірургів – розмовляють українською».

Друга історія – про мову в окупації, її розповіла вчителька Ольга Ходацька:

«Заходжу в клас після… От дзвоник продзвенів, і я чую, що діти спілкуються російською мовою. Я стала і розплакалась. Вони дивляться на мене. А розплакалась тому, що я проживаю в Гостомелі і я була 15 днів в окупації. І пояснюю їм, розказую їм такий епізод. Коли шість ворогів з автоматами зайшли у підвал, де була я, моя внучка, моя подружка і дочка, і ми з піднятими руками виходили звідти, то якби ми почули: «Хто тут?» – ми би зраділи. А коли ми почули: «Кто здесь?» – то душа була в п’ятках. І, певно, цього мого спогаду було достатньо для того, щоб один із лідерів у класі сказав: «Замовкніть всі!»

Серед коментарів до цього відео був такий: «Всі, хто відчув на своїй шкурі, той зрозумів, в чому різниця. Мої знайомі сиділи в підвалі і прислухалися до перестрілки (Василівка), на подвір’ї вже руськіє кричали: «Есть кто живой в підвалі?» – вони мовчали… На подвір’я зайшли ЗСУ і кричали: «Чи є хто в погребі?»… Зраділи, вилізли з погреба і стали тікати з свого власного двору, щоб врятувати життя і не опинитися в окупації».

Третя історія – про мову на фронті, її розповіла блогерка «Мовна патріотка», спираючись на власний досвід співпраці з військовими:

«Знати мову ворога – дуже добре. Вас, можливо, здивує така заява від дівчини, яка веде Ютубчик під назвою «Мовна патріотка», але зараз розкажу вам одну історію. Прошу дуже не писати жодних коментарів, якщо ви не додивилися це відео до кінця. 

Я більше двох років працювала із військовими. Я не маю права розказувати деталі, тому що, самі розумієте, я підписувала контракт. І що важливо було в цей час для мене –  це особисто говорити з ними, чути їх. Це було і для мене важливо, і для них важливо було – виговоритися. І от переповідаю вам розповідь одного розвідника. 

Якось наша група працювала глибоко в тилу противника. Ну, завдання розвідки в основному в тому і полягає, щоб працювати в тилу противника, з’ясовувати їхнє місце дислокації, чисельність, озброєння і так далі. І от наша оця група виконує своє завдання бойове, збирає інформацію про противника і натрапляє прямо обличчя в обличчя на групу російських військових. На секундочку всі завмирають, тому що для обох груп ця зустріч була несподіванкою. Тут наш командир починає діяти. Переходить легко на російську і видає себе за росіян. Вони представляються російською розвідкою, так як вони знали добре територію, знали, які саме російські підрозділи конкретно на цій ділянці працюють, і вони видали себе дуже легко за ворожий підрозділ, сказали, що вони тут «развєдують сітуацію для ніх же». І в той момент, коли вони почали розходитися, наші зайшли збоку і мали можливість ліквідувати повністю цей ворожий підрозділ. Тобто фактично наші хлопці виграли цей бій лише тому, що вони знали мову ворога. Круто, правда?

А тепер на хвилиночку уявіть собі цю історію з точністю навпаки. Уявіть собі, що це ворожий підрозділ розвідки натрапив на наших військових і видав себе за українців. Ця конкретна історія закінчилася позитивно для наших хлопців. Але мені розповідали історії з точністю навпаки, коли в наші окопи проникали російські військові в українській уніформі і видавали себе за наших, тому що російська мова в українській армії нікого не дивує. 

Знати мову ворога –це величезна твоя перевага, коли ти можеш видати себе за нього. Це твій козир. Але! Коли ти несеш мову ворога у свою команду, у свій простір, коли серед українських військових нормально і природно говорити мовою ворога, ти тим самим даєш цей козир у руки своєму ворогу. Що ви думаєте з цього приводу?»

Від себе додам зображення, виловлене десь на просторах Мережі. На фото вгорі – перехоплення розмови російських військових взимку 2015 року на околицях Луганська.

Отакі історії на сьогодні.