Авторка перекладу: Світлана
Якби зараз усі диктатори, авторитарні діячі, а також усі ті, хто прагне такого становища, зустрілися на таємній сходці і вирішили створити культ чи навіть релігію диктатури, то в них був би нелегкий вибір. Справді, історія просто під зав’язку набита іменами диктаторів, які так чи інакше генерували засади цього культу. Логічно було б припустити, що саме когось із них можна було б канонізувати на верховне божество і поклонятися йому самим та змусити це робити своїх рабів. Для цього треба було б вимести всі ці сопливі релігії, які кажуть, що якщо тебе вдарили по лівій щоці, то не можна їсти свинину до заходу сонця. Натомість був би гарний бог, який втілив би в собі всі символи самовладдя.
Але тут є підступ, який може зруйнувати все починання. Навіть достатньо освічені учасники такої сходки могли б із пам’яті наводити десятки імен диктаторів, а деякі з них навіть змогли б аргументувати свій вибір на користь конкретного персонажа, хизуючись ерудицією та знанням біографії цього кандидата, тільки тут є тріщина в самому фундаменті поняття диктатури. Адже як таке, формалізоване і зрозуміле, воно прийшло з Давнього Риму, і напевно, всі, хто хоч по дотичній проходився по цьому розділу історії, напевно, відразу згадають диктатора Суллу, маневр якого згодом спробував повторити Гай Юлій Цезар, але як відомо, це для нього погано скінчилося, та після нього почався імперський період Давнього Риму.
Але за давніх часів, ще до Сулли, диктор не був вироком, як прутін, наприклад, чи Сталін, які керуватимуть у такому режимі, доки їх не винесуть уперед ногами, щоб встановити на лафет гармати. Диктатора призначали цілком демократичним шляхом у якійсь вкрай важкій ситуації, як-от війна чи стихійне лихо. На час подолання цієї проблеми якраз і обирався диктатор із врученням йому надзвичайних повноважень. Але ці повноваження завжди обмежувалися часом або обсягом, або і тим, і іншим одночасно.
Після закінчення встановленого строку, який обчислювався або місяцями, або моментом подолання кризи, система управління поверталася у вихідне становище. І ось цей самий Сулла якраз і вирішив переступити через обмеження і правити далі в режимі диктатури. Але товариші були незадоволені такою його самодіяльністю, і коли Сулла дізнався, що з ним хочуть зробити недобрий фокус, який на собі випробував Цезар, він сам склав із себе диктаторські повноваження.
Очевидно, що нині диктатор пішов не той. Його ніхто не обирає саме як диктатора, а натомість він або узурпує владу, як це зробив Сулла, або захоплює її силою, як це зробив Хафез Асад, наприклад. Але всі вони не бажають віддавати свої диктаторські повноваження і найчастіше або помирають своїм ходом, або зі сторонньою допомогою, як це було з Чаушеску чи Каддафі. Є й більш заплутаний варіант припинення диктатури, який стався в Чилі, коли Августо Піночет упродовж десяти років був змушений поступово віддавати свої диктаторські повноваження і, зрештою, втратив їх остаточно. Але це сталося як під зовнішнім, так і під внутрішнім тиском. Йому стало зрозуміло, що доля Цезаря може програтися і з ним, тож йому довелося згортати своє правління.
(Далі буде)