Уперше опубліковано: 28.11.2016
Авторка перекладу: Світлана
Вітя дуже любив Донецьк. Це – місто його юності та молодості, місто формування життєвих принципів, які він проніс через усе своє життя, куди б воно його не закидало, а робило воно це регулярно та в різних напрямах. Комусь весняний довоєнний Донецьк запам’ятався суцільною, величезною клумбою троянд, яка зустрічала мандрівника в аеропорту і вела його до самого міста. Якщо прибуття випадало на ранок, то троянди були у крапельках води, яку веселими фонтанами розкидали поливальні машини. Більшість крапель уже впала, але деякі залишилися між пелюстками і блищали, як дорогоцінні камені на оксамиті. А повітря наповнювалося тонким ароматом квітів і згорілим у двигунах літаків гасом. То перериваючись, то з’являючись знову, клумби троянд ішли пунктиром у центр міста і там розчинялися в зелені дерев. Але таким Донецьк запам’ятали ті, хто бачив його у 70-х немовби збоку, не будучи мешканцем цього міста. Донеччани ж поспішали на роботу і не помічали всієї цієї краси, як не помічає краси моря мешканець прибережного міста.
Ось і Вітя не був уродженцем цього міста і потрапляв у категорію мандрівників, які могли стороннім поглядом оцінити якесь сюрреалістичне поєднання труб металургійних заводів та коксохімічних комбінатів, що димили вдалині, і ось цієї свіжої зелені та троянд, які відчайдушно квітли. Але троянди, крапельки та інші шмарклі Віті були не цікаві і їх гарантовано не було видно з транспортного засобу, яким він їздив до Донецька, а їздив він автозаком. Поки йшли суди, він сидів у Донецькому СІЗО, і возили його до Єнакієвого саме в цьому автомобілі, без вікон для пасажирів. Це були дві серії. Першого разу він їздив у суди як грабіжник, а вдруге – як мордобоєць. Треба сказати, що у в’язниці таких діячів не люблять і відносять до «безпредєльщиків». Як би такий босяк не старався, але просунутись у тюремній ієрархії кудись нагору він не мав жодних шансів. І навпаки, маючи таке «резюме», він цілком міг заїхати на зовсім інші місця, які на волі можуть помилково сприйняти як якесь підсобне господарство з вирощування курей. Хоча про курей* там краще не заїкатися взагалі. Кажуть, що Вітя таки мав якесь відношення до цих птахів, але не будемо на цьому загострювати увагу.
Як було влучно сказано у фільмі «Іронія долі»: «Знайшлися добрі люди, які підібрали та обігріли». От Вітю і прилаштували до справи. Треба сказати, що в далеких 70-х була лише одна контора*, яка могла ось так узяти та й обігріти. Не заради альтруїзму, звісно. Очевидно, що перед початком процесу витягування пацієнт повинен був дати «клятву Гіппократа*» на тюремний манер. Поклявшись більше не чіпати ці чортові шапки* і нікому не бити морди, Вітя взяв зобов’язання повідомляти в контору те, що їй треба. І життя налагодилося. Він узявся за освіту, як за норкову шапку, і вже дуже скоро міг цитувати письменницю Ахметову* і показувати в особах драму Софокла «Чук і Гек». Маючи такі манери та бездоганну освіту, він пішов угору.
І тут сталося неймовірне. Країна, яка оточувала з усіх боків майбутнього вченого, вивісила табличку «Переоблік», а потім взагалі закрилася. Треба зазначити, що в той час, коли громадянин Горбачов летів із Сімферополя до москви, туди ж летів літак, під зав’язку набитий агентурними справами Віті й багатьох інших майбутніх вчених, кумів нацлідерів та інших, не менш колоритних діячів. І в кожній папці на самому початку – клятва Гіппократа, де власноруч написано: «Я, ім’ярек, зобов’язуюсь… І далі – докладно, що він зобов’язаний.
А навколо пішли події, які повертали Вітю в молодість. Бандити збивалися у бригади та успішно потрошили роззяв, а іноді – влаштовували побоїща й між собою. Вітя добре знав, що за селищем Нижня Кринка, яке лежить на шляху від Макіївки до його рідного Єнакієвого, було «Куликове поле», де бандити різних способів віри в Золотого Тільця влаштовували справжні війни і що міліція туди навіть носа боїться сунути. Була спокуса поринути в цей вир, але тюремні подвиги не давали, та й обізнані люди сказали: не час. Потім він спостерігав метаморфозу, коли бандити, що ходять під ментами, казково розбагатіли, і за кілька років вже менти стали ходити під бандитами, до речі, як і прокуратура. Найдовше чинила опір СБУ, але й та мала свій шматок бізнесу для годування, а тому – прийняла загальні правила гри. Коли бандити почали скуповувати заводи, Віті стало погано, бо так можна було знову виявитися «шапошником», але потрібні люди сказали: час. І він пішов. Тепер у Донецьку він їздив не з конвоєм, а з кортежом. Життя явно налагоджувалося.
Чи знала його красуня дружина, що стане першою «леддю» і її фото друкуватиметься у глянцевих журналах? Звісно, не знала, але пройшовши випробування наколотими апельсинами, вона, нарешті, стала цією самою леддю. І почала говорити ротом загадкові інтерв’ю. Сам Вітя на той час вже вивчився на проффесора і став страшенним вірянином. До речі, він став першим у світі президентом, майстром спорту зі стрибків на пеньках. Але жага проникнути в суть речей і там зрубати бабла була неприборканою. До речі, він став відомим колекціонером і посилено збирав купюри з портретами американських президентів. Дуже скоро він міг похвалитися великою колекцією. І в усьому був науковий підхід. Цього в нього не відняти. Вчений з нього ліз у найбільш невідповідних місцях, і одного разу він запропонував хреститися розпальцовкою. Поки синод замислився над новим способом хрещення і дійшов до нової редакції формулювання, що вимовляється при цьому процесі: «В ім’я поца…», – неподалік нового місця роботи люди розпалили шини.
Як ми знаємо, душа у Віті вразлива, і він терпів як міг. Але проффесорська душа розуміла, що спалені шини забруднюють атмосферу і погано впливають на надої троянд, з розрахунку квадратний декалітр зябу. Як-то кажуть, досвід не проп’єш. І ось він зібрав усю свою колекцію та й поїхав чи то в Ростов, чи то на вулицю Ростовську десь на Рубльовці чи в подібному підмосковному селищі, з високим парканом. Точніше, він вирушив в одне місце, а колекція відлетіла в Дубай, Арабські Емірати.
Але вчений ступінь ніколи не гасив у його душі вогню віри. Він пам’ятає безліч місць із писань і навіть може щось процитувати. Напевно, він знає і таке: «З праху прийшло, у прах і повернеться». Схоже, що життя великого гуманіста, правознавця та естета добігає кінця, але спочатку має замкнутися його особисте символічне коло. На зорі свого життя він їздив до Донецька в автозаку. Потім автозак та конвой змінили кортеж та особиста охорона. Як не крути, а все має закінчитися, як у писанні – знову автозак і ранковий Донецьк.
*Курка – стукач, арештантський жаргон.
*Контора (глибокого буріння) – тут: КДБ.
*Шапка – перший строк у Віті саме за шапки.
*Ахметова – знаменитий ляп, замість Ахматової.
*Клятва Гіппократа – тут: підписка про співпрацю негласним інформатором. За гроші.