Уперше опубліковано: 12.05.2021
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
Іноді на расеї роблять щось, що можна оцінити або як непроглядну тупість і невігластво, або як вияв своєї сутності чи, швидше – коріння, таким, яке воно є, без цієї невдалої гри «вікно в Європу». Адже всім уже давно зрозуміло, що самозваний «імператор» насправді рубав не стіну, щоб вставити туди вікно, а дірку, щоб зробити сортир. А якщо так, то Європою там ніколи не пахло, бо переважали завжди інші запахи.
Тож за царя-імператора коріння все ж таки ретельно ховалося, а придворна публіка навіть розмовляла між собою французькою, але та сама прорубана дірка так нікуди і не поділася і стала порталом, що пов’язує «імперію» з її справжнім минулим. Ну, а в совку намагалися замаскувати і те минуле, яке було пов’язано з імператорами і, відповідно, діркою в підлозі.
Так воно все й було закамуфльовано доти, доки на москві не виявилися діячі, які або не усвідомили того, що ж ховали покоління їхніх попередників, або натурально махнули рукою на цивілізований світ і поступово стають самими собою. І тут ми не беремося однозначно відповісти, що це насправді, але сам сюжет дуже показовий.
Усе почалося з того, що влада росіянської федерастії стала якось посилено просувати образ Олександра Невського як зразок служіння вітчизні і самовідданого виконання свого обов’язку перед нею. Це робилося як заснуванням різноманітних нагород чи чогось подібного, так і канонізацією його з зарахуванням до лику святих кремлівського патріархату.
І загалом на це можна було б не звертати особливої уваги, якби не досить добре відомий факт того, що, судячи з офіційної їхньої історії, Олександр Невський був аналогом Андрія Власова, який, будучи генералом червоної армії, став під прапори окупанта – Німеччини. Причому генерал застосував усі свої знання та сили для того, щоб організувати серйозну силу зі співвітчизників, які перейшли на бік ворога, боєздатну армію, яка мала протистояти більшовикам, яким він був ще вчора.
Те ж саме сталося і з Олександром Невським. Він майже одразу і добровільно перейшов на бік Орди, де став збирачем данини для хана на рідних для нього і фактично не захоплених Ордою землях. Він, як і Власов, організував власну армію та нещадно вибивав данину для свого хазяїна. При цьому він палив, рубав, різав, садив на кілок саме своїх одноплемінників і одного разу навіть влаштував із Новгорода – Хатинь. А от хану Олександр демонстрував нестерпну відданість, за що йому було присвоєно ординське звання генерал-єфрейтора.
І здавалося б, такого покидька повинні були піддати анафемі та всіляким прокляттям, і навіть його рід до 77 коліна, але ні, нічого подібного не сталося. Через півтора століття після його смерті церкві було замовлено святці, або геройські казки про диво-богатиря, і там постаралися на славу. Йому приписали якісь дикі подвиги, у тому числі – битву із 300 спартанцями і 28 панфіловцями. Причому решта панфіловців клеїла дурня, а цей герой особисто, з одним ножем у руках, зарізав 50 «Тигрів» Вермахту і, власне кажучи, з їхньої шкіри зробив прапор перемоги, який і розвісив над Рейхстагом.
(Далі буде)