Кілька місяців пішло на засвітку та розкрутку імені, і ось нещодавно в одному з чатів растаманів на нього вийшла в смерть укурена особа з ніком, пов’язаним із вишивкою чи в’язанням, – «Три Ниті». Вона йому сказала про те, що сам він ніколи не знайде дороги до Піфії, а вкаже шлях тільки Морфей. Хакери з ПУКу нічим допомогти не змогли. Їм такий нік не був відомий. Натомість начальник охорони зорієнтувався миттєво, і вже за годину перед імператором була стрічка п’ятикубових шприців та упаковка з написом «Морфіну гідрохлорид». Він довго дивився на все це, а потім таки наважився й від душі мазонувся. Щойно перший прихід стабілізувався, він виявив себе біля дверей квартири багатоквартирного будинку. Тільки він зібрався натиснути на дзвінок, як двері відчинилися – його тут явно чекали. Провидиця ж, не хухри-мухри. Двері відчинила молода негритянка з формами Аліни Кабаєвої. Вона тривожно визирнула в коридор і швидко запитала:
– Шухеру немає? Лягавих не притягнув?
– Я й сам… – почав був імператор, але його вже заштовхнули всередину.
Тут він побачив хлопчика, який на запальничці варив щось у ложці, яка від вогню прогиналася. Він глянув на імператора і коротко мовив:
– Ложки немає! – імператор кивнув.
У кутку, з перекошеною посмішкою, лежав Арсен Павлов «Телефон». Він зітхав і метушився окремо від голови.
Імператор акуратно відсунув завісу і зайшов на кухню. Піфія сушила драп, розправляючи його однією рукою, а іншою – розмішувала ширку в маленькій каструльці.
– Не турбуйся про це! – не повертаючи до нього голову, сказала Піфія.
– Про що не турбуватися? – спитав імператор, але тут помітив, що правою ногою наступив на купу, залишену лабрадором-сукою, що сиділа біля провидиці.
– Ось про це, – сказала вона, повертаючись до імператора, – про це не турбуйся, бо все життя – ла*но. То що ти хочеш дізнатися? Викладай і не соромся, «садись на всю жопу»*.
– Хочу дізнатися про майбутнє.
– Ти його і так знаєш, тільки боїшся прийняти.
– Тобто?
– Ти знаєш, що попереду будуть великі труднощі.
– Що це за труднощі?
– Буде війна з Україною.
– Я це знаю без пророцтв, та ми її вже й почали, тільки називаємо інакше! Ти щось скажи по суті.
– А що ж ти хочеш дізнатися, якщо й так – в курсі справи?
– Щось конкретне та прикладне, щоб я міг зрозуміти долю країни і свою долю теж. Точніше – повірити в те, що ти кажеш. Я ж заради цього і прийшов. Скажи щось конкретне: скільки через п’ять років буде коштувати пляшка пива в центрі москви?
– Це просто. Пляшка «Оболоні» або «Львівського» буде коштувати шість гривень, а німецького чи голландського – 10 гривень…
– Та що ти таке кажеш? – розлютився імператор. – Ти росіян погано знаєш. Ми краще ла*но будемо їсти, але в полон не здамося!
Піфія уважно подивилася на його правий черевик і на те, що виглядало з-під підошви, і з посмішкою відповіла:
– У тому, що ви будете їсти ла*но, сумнівів немає, а от у полон вас ніхто брати і не буде.
Піфія всміхнулася недоброю посмішкою, і тут у цій гримасі вона почала до болю когось нагадувати. Імператор намагався згадати, але що більше він старався, то більше провидиця ставала схожою то на Турчинова, то на Яроша…
Він розплющив очі, і важкий відходняк накрив його голову, а сухість у роті була така, що він був готовий стати акваріумом для рибок. У будь-якому випадку, це бачення не заспокоїло, а тільки підкинуло хмизу в багаття, і він із сумнівом дивився на коробку з написом «Морфіну гідрохлорид».
А в голові крутилася настирлива думка: як вона дізналася про те, що я не Нео? Може, вона справді провидиця?
*З роману «Пригоди солдата Івана Чонкіна»