– А ось ці книжечки, які вам роздали, як називаються?
Фотограф без запрошення встав, поки панночка ще не сіла, і по-армійськи відрапортував:
– Мандати!
– Попрошу без образ! – обурилася панночка.
– Спокійно! Ніхто нікого не ображає! Все гаразд.
– А чого він?
– Це він не вам. Книжечка справді так називається: «мандат».
– Фу, яка гидота! – розгублено прошепотіла панночка.
– Нічого, скоро ви звикнете. Вам навіть будуть подобатися ці слова, а за кілька місяців ви зможете навіть недбало ними хизуватися.
Публіка підозріло і явно не довіряючи словам лектора, дивилася на нього скляними поглядами. Лектор відчув, що втрачає аудиторію, але все ж таки вирішив продовжити класичні методи викладу.
– Гаразд, а хто хоче сказати, як називається місце, де ви будете працювати?
Охочих не знайшлося, тоді він вказав на типа, що явно засинав, і той, підвівшись, протер очі й відповів:
– Верховна… – але тут його запал скінчився.
– Правильно. Верховна. А що Верховна? Ну ж бо?
У залі почувся шепіт. Лектор відчайдушно шукав того розумника, який намагався підказувати, щоб зосередитися на ньому і щоб діалог був продуктивнішим, але той шепотів, не ворушачи губами, як це роблять естрадні артисти. Вирахувати його було просто нереально.
– Грядка!
– Як?
– Дуже просто. Верховна Грядка.
– Грядка чого?
– Ну, я ж відповів на ваше запитання, ставте його комусь ще. Чому всі запитання саме мені? Якось треба чергувати цю справу.
– Конопель! – знову хтось подав голос, не ворушачи губами.
Лектор ще хвилин 15 намагався викладати матеріал у звичному ключі. Але зрештою зрозумів, що академічні методи подання матеріалу тут не працюють зовсім, і, будучи досвідченим фахівцем, вирішив повністю переграти всю схему і перевести лекцію в режим запитань-відповідей, але запитання повинні ставити кадети, а він на них відповідатиме. Це спрацювало, і в публіки явно прокинувся інтерес до заходу.
Найбільш змістовним було запитання, яке, попри всю простоту його форми, насправді було надзвичайно філософським. Його поставила панночка в окулярах з великими діоптричними скельцями «хамелеон», явно зробленими на замовлення в Німеччині на заводі «Цейс». Поправивши пенсне, вона запитала:
– Леве Сигізмундовичу, – при цьому вона хитро підморгнула, – нас цікавить питання про те, як нам відрізняти, за що варто голосувати, а за що – ні?
Відверто кажучи, це питання захопило його «нижче пояса», і він не відразу знайшов, що на нього відповісти, щоб відповідь була і зрозумілою, і правильною по суті. Але думка увійшла в голову, як цвях «сотка», який умілий тесля забиває з одного удару молотком.
– Кадети! Це – не останнє наше тренування, і на другому ми ширше поміркуємо саме на цю тему, а поки – слухайте, що я вам скажу. Спочатку надаватимуться документи з позначкою «Невідкладно». Всі їх можна голосувати «за» без питань і без розгляду. Інші просто не пройдуть на голосування, а потім – розберемося, що й до чого.
Інші чотири години пішли на обговорення того, чому в сесійній залі не можна смажити шашлики та хом’ячити різний хавчик. Окремо пройшлися на темі про небезпеку розпивання спиртних напоїв прямо на робочому місці, а особливо – про потрапляння рідин у систему голосування. Були й суто методичні запитання, наприклад про те, чим відрізняється спікер від напівпокера, і таке інше.
І наприкінці лекції лектор зробив суворе застереження всій чоловічій частині кадетів. Він знав, що там чимало гумористів, і тому закінчив свою лекцію такими словами:
– Кадети, над вами буде балкон для преси, і ця наволоч зніматиме все, що ви робите. Тому ніколи, чуєте, ніколи не забувайте, що кнопки для голосування – це не клавіші рояля, і навіть не намагайтеся на них грати, як на роялі. Скандал буде до неба, і вся ваша шара миттєво лусне!
На диво, саме цю останню сентенцію записали майже всі, навіть жінки. Винятками були тільки фотограф, який заснув, і пухтій, що так і не повернувся з кімнати для хлопчиків.
Загалом Конрад Карлович Михельсон (це було його справжнє ім’я) був задоволений кадетами і, набравши відомий тільки йому номер, коротко кинув у слухавку: «Плюс», – що означало: кадети готові до початку роботи.
Конрад Карлович залишився задоволеним і собою. Кадети так і не поставили запитання, відповіді на яке він відверто не знав, а точніше – не міг задовільно її сформулювати. Ніхто так і не запитав: хто і як буде за все це відповідати?