Уперше опубліковано: 22.10.2019
Авторка перекладу: Світлана
Із серії «До кави»
Елітний п’ятизірковий готель «Карамба» на околицях курортного містечка Лос-Клубнікос, десь між Канкуном і Бангкоком. Конференц-зал, що добре охороняється. У ньому відбувається особливо таємна нарада, закритого (збоку) типу.
– Так, швиденько розсілися по місцях, взяли ручки і зошити. На задніх рядах, перестаньте жувати! Ваш організм не зможе робити відразу дві справи – і жерти, і слухати.
Одразу вгору піднялося кілька рук, але лектор відмахнувся від них, як від настирливих мух, і почав.
– Я – ваш тренер і читатиму курс лекцій про те, щоб ви зрозуміли, хто ви, де ви, що вам можна робити і чого робити категорично не можна. Пані, шмаркатися у штори вже точно не можна. Що ви кажете?.. Так, у залі немає вікон і штор, але вони можуть бути в інших приміщеннях. Особисто ви – запишіть: шмаркатися у штори не можна.
Публіка подивилася на панночку з такими посмішками, неначе самі жодного разу не робили нічого подібного, а вона, розкинувши руки долонями вгору, немовби беззвучно запитувала, дивлячись на них: «А шо таке?»
– На чому я зупинився? А, так. Я – ваш тренер. Звати мене Марк Еммануїлович, але ви будете називати мене Лев Сигізмундович.
– А чому так? – запитав уже добротно потертий чоловік, що явно вирішив завести собі лисину і дуже нагадував знаменитого вітчизняного співака, який співає пісні про війну. Не твою війну.
– Тому, – повчально відповів Лев Сигізмундович, – щоб ніхто не здогадався.
– Про що? – уточнив той самий кадет.
– Про все. Ми тут проводимо важливу і, по суті, таємну операцію. Я б її назвав…
– «И», – голосно вставив кадет неосяжних габаритів.
Лекторові було звідкись до болю знайоме це «И», десь він це чув у старому фільмі, але відразу ніяк не міг пригадати в якому, тож вирішив уточнити:
– Чому «И»?
– Тому, що мене дме, Леве Марковичу. Я ледве стримуюсь, щоби не запропонувати інше звучання.
– Звісно, голубчику! Вийдіть. Судячи з ваших зовнішніх даних, це питання безпеки всіх присутніх.
Товстий тип несподівано жваво взяв зі старту і, видаючи підозрілі звуки при кожному важкому кроці, побіг до дверей конференц-залу на вихід.
– Продовжимо. Хто може сказати, як ви тепер називаєтесь? Ось ви, юначе. Підніміться…
Піднявся дивак із фотоапаратом на шиї, з якимось величезним телеоб’єктивом.
– Хвилинку, вам же оголосили, щоб ви не брали із собою телефонів і нічого не знімали, а всі записи лише руками?
– Та це не телефон, професоре. Це – плівковий фотоапарат. У ньому давно немає плівки. Я його як талісман ношу із собою. Він у мене фартовий.
– Гаразд. Відповідайте на запитання.
– Бидло тупе? Стадо необтесане…
– Це звідки у вас такі знання?
– Так це… Ось же… – фотограф показав великим пальцем через плече.
– Гаразд, сідайте. Ось ви, красуне! Так, ви! Як тепер ви все називаєтесь?
– Я навіть не знаю, чи це зручно?
– Звикайте. Тепер ви – публічні люди.
– Так-так, ми – публічні люди і будемо працювати в публічному домі…
– Як називаєтеся? – суворо запитав лектор.
– Дерматити…
– «Дерьмотиты»! – хтось пошепки підказав з місця.
– «Дерьмо…»
– Ні-ні! Ви тепер депутати!
– Точно. Ми – депутати. Що ти там підказуєш? – сердито прошипіла панночка.
(Далі буде)