Про атрибути (Частина 1)

Автор: anti-colorados

Авторка перекладу: Світлана

«Ми – вчені, питки та казні – то не наше діло, але кал, але уроди…»

Лесь

***

Будь-яка диктатура або авторитаризм, що поступово дрейфує в бік диктатури, завжди має однакові зовнішні атрибути. Причому – одна з них є основою візуального образу, а решта обов’язково проявляється в міру деградації суспільства і, серед іншого – напряму руху під час оної. Саме напрям визначає швидкість деградації, а також розрахунковий час досягнення дна. Але вихідний атрибут завжди однаковий, і назвемо його штучним, але зрозумілим всім терміном «хвалебні».

Диктатор завжди бажає бути кимось винятковим, і це він постійно демонструє своїми позами та промовами. Так, добре відомо про те, що Адольф Гітлер тренувався перед дзеркалом, щоб досягти статечного вигляду як своїми позами, так і мімікою. Були живі свідки цього, які й залишили для історії свої описи. Швидше за все, фюреру не потрібно було брати уроки риторики, бо ораторські дані в нього були з самого початку. Можливо, фахівці там щось трохи підправили, а все інше було від природи.

Очевидно, що такий пацієнт спочатку шукає схвалення публіки своїми прийомами, а щойно його влада зміцнюється, він вимагає безумовного захоплення. З цього моменту хвалебні стають ключовим чинником системи. Спочатку це проявляється в динаміці кар’єрного зростання тих, хто досяг успіху в цьому придворному мистецтві та лестощами проклав собі шлях до посад і постів, які для нього були повністю закритими, якби він спирався виключно на власні знання, досвід та вміння. Дуже скоро всім стає зрозумілий цей алгоритм, і публіка вибудовується в чергу, щоб заспівати відповідні хвалебні оди, гімни й кантати. Але ті, хто вчасно зорієнтувалися, поки диктатор ще не закріпив свою владу, отримали «право першої ночі», що означає: хто перший встав, того й тапки.

Усі інші будуть більш красномовними та наполегливими, але вони підуть у наступних хвилях улесників. Тому, докладаючи більше зусиль і переходячи на вихваляння диктатора шляхом самоприниження, вони вже досягнуть набагато скромніших результатів, а може, взагалі нічого не отримають, бо їх обійшли спритніші та верткіші. Але трохи згодом хвалебні втрачають статус інструменту для отримання ніштяків, бо в цю гру вже грають усі. З цього моменту одноманітний фон стає для диктатора константою, і на ньому стають помітними ті, хто не підтримує хвалебнів, з чим він миритися не буде, і починається цькування тих, хто не вписується в цю п’єсу. Відтепер хвалебні стають елементом виживання, а не просування.

Власне, на цьому й базується обов’язковий процес боротьби з інакодумством. А якщо уважно придивитися до суті цього процесу, то дуже швидко з’ясується, що сам диктатор з плином часу змінює якісь свої уявлення про ті чи інші сутності чи процеси. Тобто його думки змінюються, і в такому разі інакодумство теж має набувати нових відтінків, але насправді все виглядає простіше. Авторитарна система відфільтровує не тих, хто має інші думки, а тих, хто не підтримує хвалебнів. Між іншим, саме це впадає в око публіці, яка прийняла ці правила гри, і тому для каральної системи не становить особливих труднощів вираховувати цих відступників. Їх здадуть рідні, близькі чи товариші по службі саме з цієї причини.

(Далі буде)