Уперше опубліковано: 11.06.2021
Авторка перекладу: Світлана
У далекій юності, коли кіноактори для простих людей були небожителями, а скласти уявлення про них як про людей не було жодної можливості, їх часто асоціювали з персонажами, які їм вдалися найкраще. Звідси випливало, що актор, який зіграв Штірліца, таким був і в житті, але якщо той був шпигуном, пардон – розвідником, і це мало свої нюанси, то з актором, який зіграв Шерлока Холмса, не було жодних варіантів. Василь Ліванов і Холмс здавалися чимось неподільним, а тому самого актора нагородили чеснотами Шерлока: розумний, порядний, стриманий і так далі.
У ті далекі совкові часи довелося жити далеко від України, і там народу було намішано з усього совка, в тому числі і з Пітера. Тож якось довелося бути присутнім на застіллі, де учасники заходу були набагато старші, і після «третьої», а може й «четвертої», розмова пішла абикуди і чомусь торкнулася цього персонажа. Так от, один із присутніх чи то мешкав поряд із Лівановим, чи то мав спільних родичів, мені це невідомо, бо початок розмови я пропустив, але далі вона пішла на підвищених тонах, і тому я почув. І той чоловік розповів, що актор – рідкісної душі погань і сволота, після чого почав перераховувати відомі йому «подвиги» актора, який зіграв детектива.
Причому розповідь ця була соковитою, а з урахуванням того що здобути саме такі яскраві знання можна було лише особисто, то довелося це прослухати аж до вичерпання теми. І тоді виникло розуміння того, що актор здатний вжитися в роль свого антипода як характером, так і способом думок. Як таке можна було здійснити настільки, що тебе однозначно сприймали саме за рисами сценічного образу і ніхто не бачив підступу, тоді було зовсім незрозуміло.
Але ось минув час, і ця містерія програлася у значно більшому масштабі. По-перше, коли у путіна маразм досяг кровожерливих і людожерських форм, практично вся акторська братія з тієї, що була відома з часів совка, клацнула підборами і впряглася в цю ганебну епопею навіть тоді, коли її про це не просили, зважаючи на похилий вік пацієнтів. Уся гидота ринула потоком і змила ті залишки асоціацій з їхніми ролями, які все ж таки залишалися.
Ба більше, виникло відчуття вдячності за те, що багато з них просто не дожили до цього моменту і не змогли перетворитися з красенів-героїв на мерзенних і дрібних упирів, що підспівують явному шизофреніку. Адже якщо згадати акторів, які були перед очима наприкінці совка, то більша частина справді обвішалася б цяцьками від кривавого ката і співала б йому гімни й кантати.
Ну, й масштабніше це програлося зі сценічним образом Говнобородька. Тут усе, як завжди. Сценічний персонаж і те, що його грало, виявилися різними сутностями, і це – не дивно. Інша річ, що той набір якостей, який уже продемонстровано саме в житті, як на мій смак, свідчить про те, що навіть стандартне «потиснути руку» тут недоречне, бо навіть «на одному гектарі» – надто м’яко сказано. І загалом тут повторилася та сама давня сцена з Холмсом та Лівановим, тільки під іншим кутом.
Ну, і раз на те пішло, варто сказати і про щось протилежне. Так-так – про Пороха. Це – суто особисте, але все одно як алгоритм – варто навести. Насправді Порошенко для мене був ніхто і звали його ніяк. До того, як постало питання про вибір президента навесні 2014 року, він мені був просто нецікавий, але я за нього проголосував тоді і проголосував у 2019 році. Обидва ці голосування були однаковими за формальною ознакою, але різними за наповненням.
(Далі буде)