Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
АНЕКДОТ
Відомий імпортний журналіст на прохання високопоставленого закордонного діяча таки прорвався на інтерв’ю з одним із найголовніших військових курника і після запитань про природу та погоду поставив головне запитання, як кажуть, «не в глаз, а в пах»:
– Сьогодні Генштаб України опублікував дані про ваші втрати. Як ви могли б охарактеризувати ці дані?
– Та все вони брешуть! Їх послухати, то це ми на них напали, а насправді… Та ось я вам можу показати на карті, звідки вони намагалися…
– І все ж таки як щодо втрат?
– Згідно з наказом міністра, дані про втрати мають таємний характер, і я не маю права їх розголошувати.
– Ви мене не зрозуміли. Я не прошу вас розголошувати ці дані, а прошу прокоментувати дані вашого противника. Адже війна триває вже понад чотири з половиною роки, і логіка підказує, що втрат зазнають обидві сторони. А з урахуванням того що Україна регулярно публікує дані про те, яких втрат їм вдалося завдати вашій армії в особовому складі, літаках, танках тощо, то моє запитання має цілком прикладний характер. Тим більше що їхні дані про знищену частину техніки практично повністю підтверджуються свідченнями фото і відео.
Генерал проковтнув слину: він отримав наказ бути максимально відвертим саме з цим журналістом, бо це була важлива політична гра. Водночас його попередили, щоб він не наговорив чогось зайвого. І ось як поєднати ці дві взаємовиключні парадигми, він ніяк не міг вкласти в себе в голові. Журналісту зі своєї країни він би докладно все пояснив про нього самого і про його матір, а тут – не можна, і якось треба викручуватися з цієї ситуації. Тож він явно підвис, і журналіст вирішив допомогти генералу.
– Я вас чудово розумію, бо для військової людини наказ є наказ, і те, що є таємним, розголошувати не можна, але, не називаючи точних цифр, ви все ж таки можете зорієнтувати мене в цьому питанні. Отже, що там із втратами?
Генерал явно нервував, але розумів, що кинуте журналістом рятувальне коло треба брати і якось випливати з цієї незручної ситуації. Йому треба було ще кілька секунд, щоб опанувати себе, і тому він дістав з кишені антикварний носовичок з прапором і гербом, голосно в нього висякався, після чого – цим самим носовичком витер піт, який рясно виступив від нестерпного напруження. Після цього він болісно почав виходити із ситуації.
– Значить, «втрати», кажете. Як будемо рахувати?
– У якому сенсі?
– Ну, ось учора у нас зіткнулися два винищувачі, і один льотчик загинув. Його ми будемо рахувати як ці самі втрати чи зарахуємо як нещасний випадок?
Тут уже підвис журналіст, бо не міг вловити хід думок генерала і того, як може вплинути смерть одного льотчика на загальну статистику. Але, боячись сполохати прогрес, який щойно намітився, він примирливо сказав:
– На ваш розсуд…
При цьому він помітив, що генерал тримає одну руку в кулаці, а другою загинає розчепірені пальці. У цей момент на другій руці в нього був загнутий тільки один палець. Генерал уважно подивився на журналіста, зітхнув і розтиснув цей палець і поклав розкриту долоню на стіл.
– Ну, якщо на мій розсуд…
***
Словом, як кажуть: «сказка – ложь», але колобка все одно з’їли.
(Далі буде)