ПАРОВИЙ МОЛОТ
Отже, все пізнається в порівнянні. Або майже все. Тому згадаймо, з яким стогоном та уникненням деталей совкова історіографія оминала опис цього початкового етапу війни з Німеччиною. Але спробуймо порівняти. А що ми знаємо про те, як були справи в американців, коли стався Перл-Харбор?
Напевно, багато хто згадає теорію про те, що Рузвельт навмисно підставив свою базу під удар, щоб вступити у війну. Мені важко міркувати на цю тему з погляду володіння архівними документами, але в цьому випадку завжди виручає логіка. А тут вона говорить про те, що якщо Рузвельт навмисно витягнув японців на удар, то він хотів цього і зобов’язаний був використати цей момент як слабкість противника, щоб підловити його контрвипадом.
Але, як ми знаємо, нічого подібного не сталося. Тільки випадок уберіг базу від третьої хвилі нальотів японської авіації, яка могла знищити паливне сховище та ремонтну базу, ось тоді Перл-Харбор втратив би свою функціональність надовго і відновлення сил ВМФ США в Тихому океані було б відстрочено мінімум на рік, як стверджував адмірал Честер Німіц.
Але насправді ситуація виглядала ще гірше і дуже сильно нагадувала те, як розвивалися події на совково-німецькому фронті. Наступні пів року японські війська стрімко просувалися на південь, долаючи опір американських, британських та інших військ та флотів.
Скажімо так, до травня 1942 року японці не знали поразок і вийшли на фінішну пряму своєї першої стадії військової експансії, коли все західне узбережжя Тихого Океану було б під їхнім контролем. Залишилося лише кілька острівців у Новій Гвінеї та Австралія. Вона тільки виглядає величезною, але насправді все життя там було зосереджено вздовж вузької смужки узбережжя, і японцям було достатньо перерізати шляхи постачання від Перл-Харбору, які якраз і спиралися на кілька острівців на північний схід від Австралії, і завдання було б вирішено. Вся західна половина Тихого океану була б під контролем Імперії, а разом із цим – ресурси, насамперед – нафта, і можливість звільнити сили й засоби для того, щоб до кінця з’ясувати стосунки з Америкою.
Тобто Японія монотонно і потужно завдавала ударів, під якими сипалося все, в тому числі й оборона американців. Але як це не дивно, американцям не соромно розповідати про цей період гірку правду. Зокрема, і про те, як війська США покидали Філіппіни, обіцяючи повернутися. Противник виявився сильнішим, а в американців на той момент не було нічого такого, чим можна було відповісти саме у стратегічному плані. Ні, не віриться мені в те, що Рузвельт спровокував удар японців так, щоб ніяк це не обіграти, а зазнавати поразки за поразкою всі наступні шість місяців.
Точкою, де вдалося не те що переламати ситуацію, а просто збити темп наступу японців, стала битва в Кораловому морі. Це була перша в історії битва авіаносців і взагалі перша битва кораблів, які не наблизилися один до одного на дистанцію видимості. Найперші недосконалі радари ще не могли допомогти виявити противника, і тому вся надія була на палубну авіацію.
У квітні 1942 року командувач імператорського флоту Ісороку Ямамото наказав про початок операції «Мо» з ізоляції та захоплення Австралії. Для цього було виділено дві ударні групи кораблів, перша з яких мала захопити острів Тулага, а друга – базу Порт Морсбі на південно-східному узбережжі Нової Гвінеї. Втрата цих вузлів постачання означала ізоляцію Австралії.
(Далі буде)