Уперше опубліковано: 27.12.2021
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
Декілька тижнів тому в Мережі з’явилася інформація про те, що Китай планує створити базу ВМФ на західному узбережжі Африки, в Екваторіальній Гвінеї. Новину цю було прокоментовано за один день, і вона пішла якщо не в тінь, то в розділ вузькоспеціальних матеріалів, що стосуються або китайської зовнішньої політики, або того, як виглядає загальний курс Африки на найближчі перспективи. Але насправді і сам цей факт дуже цікавий, і така реакція на нього – теж.
Для початку просто згадаймо про те, що Китай наполегливо входить в Африку через низку країн. Зрозуміло, що спочатку метою Пекіна було отримання доступу до покладів корисних копалин, які є сировиною для його економіки в умовах її зростання. З урахуванням того, що вся Африка являє собою набір із маси різних країн, де при владі перебувають напівавторитарні режими або відверті диктатури, то спочатку Китай заходив туди під прапорами прагматизму. Китайці завжди наголошували на тому, що вони не збираються втручатися у внутрішні справи конкретної країни, бо їх цікавить суто економічна складова проєкту.
Зрозуміло, що місцевих правителів це повністю влаштовує, адже будь-які дії Заходу, пов’язані з інвестиціями чи створенням якихось промислових об’єктів, завжди впиралися у вимоги демократизації суспільства та боротьбу з корупцією. Китай спрацював на контрасті, і більше того, він спокійно йшов на корупційну складову відносин із африканськими країнами та спокійно давав відкати за те, що його цікавить у цій країні. Причому це були як прямі видачі «на кишеню», так і пільгові кредити без цільового призначення. Таким чином диктатор отримував кеш «на злеті», а згодом – старанно займався розпилюванням отриманого кредиту через аналоги нашого «великого будівництва» чи чогось подібного. Механізм – один і той самий.
Але дуже швидко в цю формулу прагматизму стали вплітатися питання безпеки. Пекін це аргументував тим, що, виділяючи мільярдні кредити, він має бути впевненим у стабільності режиму, якому видано цей кредит. Зрозуміло, що й режиму це було вигідно і навіть приємно просто чути про те, що тепер і Китай дбатиме про непорушність влади конкретного правителя. А як ми пам’ятаємо, будь-який авторитарний правитель, чи то путін у рф, чи Лукашенко в Білорусі, чи Мугабе в Зімбабве, будь-які свої дії, навіть найрепресивнішого характеру, завжди виправдовує забезпеченням стабільності.
І лихо тому населенню, яке не може чи не хоче зрозуміти, що «стабільність» у виконанні такого діяча – це незмінюваність його самого та його банди. Далі – справа смаку диктатора. Він може просто скасувати будь-які вибори, як це зробив сам Сі, та призначити себе на довічне правління, а може залишити їхню видимість, але результати вже не матимуть жодного стосунку до реальності. Інша річ, що для отримання тих самих кредитів і щоб не випасти зі світової орбіти, треба імітувати вибори та інші зовнішні ознаки демократії.
Сі вирішив, що він може плюнути на умовності, а путіну забракло духу призначити себе султаном чи падишахом, яким він де-факто вже давно є. Саме в цьому ключі погляди Сі та його африканських візаві на питання стабільності й безпеки повністю збігаються, а тому вхід Китаю виявився досить легким, на відміну від того, що і як намагалися робити країни Заходу. Тож два десятки років Китай ішов м’якою ходою і тільки зараз перейшов до наступної фази своєї експансії, яка виглядає у плані безпеки трохи не так, як припускали багато африканських партнерів Китаю.
(Далі буде)