Уперше опубліковано: 21.12.2021
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
Часто так буває, що з лідерами країн, які тією чи іншою мірою мають диктаторські замашки, після здобуття верховної влади відбуваються однотипні метаморфози. Так, у багатьох виявляються просто нестерпно геніальні діти, дружини чи найближчі родичі. Причому до моменту вміщення свого тіла у перше крісло про цих геніїв та феноменів ніхто не чув, а потім бах – а мама мультимільйонерка і любить швидкість, наприклад. У іншого, вічно п’яного, власна дочка теж виявилася зіркою бізнесу, а тому накупила собі нерухомості в Німеччині по самі брови. Навіть не стала себе обмежувати пристойностями при покупці замку.
У третього зять виявився нестерпним генієм, який став доларовим мільярдером. А ще в одного син Сашка, начебто стоматолог, став зірковим банкіром і взагалі бізнесменом страшних розмірів. І що характерно, ці таланти розкрилися лише після того, як папашка, синочок чи тесть здобули верховну владу. Ось тут таланти й поперли, як із прорваної каналізаційної труби. Але те саме, хай і в дещо в іншому вигляді, відбувається і з самим діячем, який вирішив затриматися біля керма назавжди. Щоправда, не факт, що це зрештою може саме так і статися, але одна думка про це роздирає свідомість пацієнта на шмаття.
Його все частіше починають відвідувати думки про те, як його образ сприйматиметься з погляду вічності. Звісно, він може змусити оформити свій портрет у житомирському граніті, як це робили фараони. З головним убором, увінчаним змією, наприклад, але тут його беруть сумніви про те, що після його смерті змію хтось зобразить в іншому місці, а він на це вплинути вже ніяк не зможе. Те ж саме і з парадним портретом верхи на коні: домалюють же якусь вульгарність! І врешті-решт такий діяч зупиняється на думці про те, що в історію треба увійти людиною з нестерпним талантом. І тут починається найцікавіше.
Як і в наведених вище випадках, ніяких особливих талантів за ним не помічали і він навіть не вивчав нічого такого, що можна було б пред’явити у вигляді претензії на талант. Наприклад, якби він спробував щось заспівати не за столом, а на сцені, його б звідти гнали мокрими ганчірками та шнурами від освітлювальних приладів, а тут він бере і співає, намагаючись підігрувати собі на піаніно, а один навіть на «йоніці» це робить. І ніяких мокрих ганчірок та шнурів від вентиляторів. Слухають. Але навіть якщо це запустити під «фанеру» – теж може вийти не дуже.
В інших випадках пацієнт намагається виступити в ролі художника-абстракціоніста або галюціоніста. Він бере і на очах у публіки малює чорну кішку, дуже схожу на ту, що у відомому совковому серіалі про місце зустрічі. Однак ніхто з присутніх навіть не сміє пожартувати у стилі: «А тепер горбатий!» Але тут не важливо, що саме він малює, – важливо те, що він малює на публіці, немовби показуючи: «Дивись, як можу! Талант?»
Тут треба відставити вбік персонажів, які в принципі щось таке робили задовго до першого крісла. Наприклад, Білл Клінтон грав на саксофоні до Овального кабінету, грав і прямо в ньому, іноді – дуетом з Монікою Левінські, напевно, дудів і після того, як пішов у відставку. Або взяти Адольфа Гітлера. Задовго до того, як очолити націонал-соціалістичну партію, він уже займався живописом і малював пейзажі та портрети. Про смаки не сперечаються, але якщо порівняти його малюнки та кішку путіна, то тут навіть запитань не може виникнути про претензії нацлідера на талант. До речі, свою велику книжку «Майн Кампф» Гітлер теж написав майже за десять років до того, як став фюрером. Тож таких діячів треба поставити осторонь.
(Далі буде)