До речі, на відміну від лютневих подій, ізраїльська преса практично не реагує на цей цирк. Упродовж дня там публікують десяток і більше статей про чемпіонат світу з футболу, докладно описують мінливість погоди чи наслідки ДТП, а оцей «нищівний удар», хоч і згадується, але коротким дописом, мовляв, було таке, і на тому – все.

Щоправда, в Ютубі є пара діячів, які співали осанни Додіку ще з моменту минулих президентських виборів у США, і вони зараз намагаються відігратися, знову видаючи оди й кантати рішучому Тромбу, на відміну від нерішучого Байдена, але судячи з усього, це вже – невиліковне, і тому нехай собі пустують. Так завжди буває з людьми, які не можуть визнавати своїх помилок.

Проте таке ставлення ізраїльської преси до циркових номерів Додіка – чудовий показник того, чого вони варті насправді. І ось CNN публікує черговий номер Додіка і його заяву, яку можна вкласти в кілька його слів: «Вони дзвонили певний час тому, вони дуже хочуть укласти угоду. Я просто не знаю, чи гідні вони укладення угоди».

Скажімо так, особисто мені цей тип глибоко огидний, і тому стежити за його кривляннями просто бридко, але, можливо, хтось це робить заради спортивного інтересу і може порахувати, скільки разів з лютого поточного року вони йому дзвонили і просили угоду. Тобто такі подачі вже навіть перестали веселити і, за великим рахунком – не мають сенсу. Адже якщо вони в тебе просили угоду з десяток разів, це означає, що вони вважають тебе ідіотом і граються тобою, як м’якою іграшкою.

Ну, гаразд, навіть якщо відкинути все те, що було до цього моменту, і ці циклічні, однотипні заяви, то виникає запитання, на яке поки немає публічної відповіді, але без чого неможливий узагалі жоден адекватний рух вперед. Звернімо увагу на те, що Додік уже багато разів повторює фразу «Вони мені подзвонили». При цьому в його репертуарі є висловлювання на кшталт «Мені зателефонував Сі» або «Дзвонили люди Сі і пропонують…»

Тобто дотримується принцип рівня спілкування. Перша особа спілкується з першою особою, в крайньому випадку офіційний представник першої особи передає якесь таємне чи непублічне послання з якимись пропозиціями чи попередженнями. У цьому випадку не вказано, хто ці самі «вони», які дзвонять Тромбу, і якщо йдеться про «угоди» чи «переговори», то як бізнесмен він має чітко розуміти, що першим кроком у таких заходах завжди є підтвердження повноважень того, хто входить у переговори.

Це – вкрай важливий момент, і тому переговори «на найвищому рівні», тобто першої особи з першою особою, апріорі відбуваються з тими, хто має максимальні повноваження вести переговори від імені держави. Якщо ж ідеться не про першу особу, то в неї має бути певний статус, заснований на конституції, де чітко зазначено осіб, які мають право вести переговори від імені держави та в окремих випадках – делегувати це право іншим посадовим особам, або ж права передачі повноважень конституція не передбачає. Звідси випливає запитання про те, хто саме зателефонував і хто просить цю саму угоду? 

Нагадаємо, що після знищення ракбара його місце начебто посів його син Муштаба. Але відтоді його ніхто не бачив ні наживо, ні по телевізору, ні навіть не було продемонстровано його аудіопослання чи звернення. Ба більше, він не з’явився на похорон свого батька, і для цього могло бути тільки дві поважні причини – його смерть або перебування в комі. Ті документи, які демонструються з його підписом, швидше за все, оформлено з факсиміле, на що вказують дуже багато спостерігачів. Таким чином, після його неявки на похорон батька практично всі спостерігачі сходяться на думці, що пацієнт швидше мертвий, ніж живий.

(Далі буде)

Один коментар до “«The Show Must Go On» (Частина 2)”
  1. > Адже якщо вони в тебе просили угоду з десяток разів, це означає, що вони вважають тебе ідіотом і граються тобою, як м’якою іграшкою.
     
    Йому просто — він про ці події негайно забуває.

Коментарі закриті.