Авторка перекладу: Світлана
Минуло трохи часу, і можна приблизно оцінювати те, чим закінчилися поїздки Додіка та прутіна до Пекіна. Власне кажучи, сам напрямок руху вже говорить багато про що. З давніх-давен вважається, що той, хто просить, їде до того, хто може щось дати, якщо це не заздалегідь заплановані заходи в рамках обмінів візитами. Тут був саме тут випадок, коли прохачі літали до Сі, а той залишався на місці. Щоправда, деякі аналітики зауважують, що просто зараз у Сі кипить робота з чищення верхньої частини державного апарату, плюс до того, останнім часом у нього зовсім погано в частині здоров’я, і ці причини обмежують можливість тривалих поїздок, але все одно не це було вирішальним моментом для оцінки ситуації.
Справа в тому, що Додік і прутін особливо й не приховували, що їдуть до Пекіна не просто для того, щоб поїсти місцевих качок, але з цілком конкретними цілями. Власне, прутін мав три основні цілі своєї поїздки – розширення військової співпраці, кредити і, звісно ж, «Сила Сибіру – 2». Саме цей порядок денний і зумовив конфігурацію складу його делегації. Зокрема, з ним прилетіли Міллер і Наїбулліна, і треба розуміти, що їхня присутність була не просто в плані «на людей подивитися і себе показати», а для можливого підписання якихось офіційних документів. А щодо військової сфери, то прутін усе повинен був підписувати сам.
Але, як відомо, нікому й нічого підписувати не довелося. Просто поїли смажених кажанів, покрасувалися на публіці та підтерлися, точніше – підписали стос із чотирьох десятків документів «про взагалі», тобто декларацій, які демонструють «спільність позицій та поглядів». На тому – все. Про «Силу Сибіру – 2», яку прутін сподівався підписати з п’ятої спроби і яку він мусолить вже 16 років, ми писали докладно, а ось повз кредити лапті проїхали тихо і без афішування провалу.
Це при тому, що Китай щедро кредитує безліч країн, особливо африканських, щоб боргами прив’язати місцевих правителів. А ось прутінцям грошей не дали, бо сильніше прив’язувати цю шоблу вже нема сенсу. Вона вже й так на найкоротшому повідку, і якихось додаткових інструментів у цьому плані вже не потрібно. Що стосується військової співпраці, то вона вже давно має зовсім не той формат, який був раніше. Справді, в десяті, а особливо – в нульові роки, коли китайський мілітаризм тільки набирав обертів, Пекіну конче були потрібні технології й напрацювання, що дісталися курнику від совка.
Це потрібно було для того, щоб скоротити час на НДДКР (науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи. – Прим. перекл.) та відштовхуватися вже від того, що було добре відпрацьовано та описано. Навіть зупинені свого часу проєкти, що вперлися в якісь технологічні обмеження, китайці підхопили, виправили помилки і рушили далі або використовували ту частину розробок, яка була безперечною і твердо відпрацьованою, щоб використати це вже у своїх проєктах. Але тепер усе це залишилося в минулому. Китай витиснув з курника буквально все, що в того було, і навіть переманив перспективну частину інженерів та вчених, надавши їм солодкі умови праці та життя в Китаї, а тому лаптям уже просто нема чого запропонувати Китаю для того, щоб отримати бажане.
Так, Китай продовжує постачання обладнання, комплектуючих та іншого, але прутіну конче потрібен формат взаємодії, як із КНДР, щоб уже без дурнів отримувати готові вироби. І з цим у нього теж не склалося. З цієї причини ворожа пропаганда взагалі не демонструє «післясмаку» за підсумками поїздки. Охочі можуть самостійно порівняти той інформаційний «шлейф», який залишив візит прутіна до Анкориджа, та останній візит до Пекіна.
(Далі буде)