Із життя ватників

Уперше опубліковано: 20.03.2016

Авторка перекладу: Світлана

Іноді нам доводиться робити огляд того, що пишуть росіяни в коментарях до наших статей, і відповідати всім їм одразу, бо зовсім відмовчуватися не комільфо, а персонально спілкуватися з ватоголовими екземплярами немає жодного бажання.

Зараз простежуються дві основні тенденції в риториці ватоголового населення сусідньої країни. Перша звучить приблизно так: «Замість того, щоб нагнітати ситуацію, займалися б краще своїми сім’ями та корисними речами». Тут жваво постає картина, що може стати поясненням таких промов. Автор цього зауваження щойно зняв з рахунку велику суму грошей, але це було пізно, а місце – глухе. Тільки-но він вирішив сховати купюри в гаманець, як відчув, що йому під ребра сунули щось металеве. Озирнувшись, він побачив сірого мужика, який вільною рукою тягнеться до гаманця. Все стало зрозуміло, тільки от критик зауважує приблизно таке тому, хто напав: «Обережніше, шановний, я з дитинства не люблю звуків металу по кістці». Ми обґрунтовано припускаємо, що сам порадник ніколи не скористається власною порадою. Інакше він або погано дружить з головою, або вважає дебілами тих, кому радить.

Тепер з’явилася нова варіація старої теми, або друга тенденція. Автори та виконавці таких конструкцій опосередковано визнають наявність зовсім неприємних відносин між двома країнами. Прямо вони цього не визнають, адже потрапити в розряд дисидентів зовсім не хочеться, бо надто велика ймовірність потрапити за ґрати. Виконавець дуже добре обізнаний із тим, які вправи роблять з арештантами їхні тюремники. Не будучи мазохістом, він формулює свої думки обтічно. Дослівно це виглядає так: «У сварці між слов’янами завжди стирчать англосаксонські або семітські вуха».

Тобто пацієнт визнає поганий стан двосторонніх відносин, але називає це «сварка». Тут усе зрозуміло. Назви війну війною, і одразу постане запитання: хто на кого напав? Попри все бажання, назвати агресором Україну – не вдасться. Причому це не плід власних роздумів, просто в телевізорі не говорили про агресію України і не назвали все це війною. От і він теж не називає.

Що характерно, російський сегмент Мережі непритомнів від екстазу, коли такий собі Жириновський закликав бомбити Босфор ядерними ракетами як помсту за збитий літак і загиблого льотчика. Те саме відбувалося і від промови путіна, де він обіцяв помститися за того самого льотчика. Вони вже стоячи вітали б оголошення війни Туреччині. Що характерно, вони співали б зовсім протилежні пісні, якби ситуація виявилася дзеркальною. Припустімо, що в небо рф у районі Сочі вторгся бомбардувальник Туреччини. Припустімо, що це вже не перше вторгнення, і щоразу його попереджали про порушення. Припустімо, що вкотре турецький бомбардувальник вторгся не просто заради інтересу, а після бомбардування території Абхазії. Все це росіяни бачать на своїх радарах і точно знають, що в російське небо зайшов літак із бомбами під крилами. І які дії вони б вважали правильними, якщо на перехоплення вже піднято два винищувачі? Напевно, вони запропонували б такий варіант звернення до турецького льотчика: «Ахмеде, ну навіщо ти сюди залетів, та ще й із бомбами? Це ж не гарно, Ахмеде!» Проте вони очікували саме такої реакції від турків і, отримавши адекватну реакцію, скочили дибки, готові розпочати війну.

При цьому в нас росіяни вбили понад десять тисяч громадян України, і не у вигляді нещасного випадку чи якоїсь вимушеної ситуації. Ні, вони навмисне їдуть сюди з однією метою – вбивати українців. І все одно це не війна, це – сварка або «напруженість». Ну, сварка – то сварка. Коли це повернеться в росію, та ще й сторицею, хай згадають про те, що це – сварка.

Навіть уточнювальні запитання про те, що він мав на увазі, не виводять пацієнта з тіні натяків, він відповідає приблизно так: «Аналізую взаємини в системах на предмет використання американської «Теорії Керованого Хаосу». Тобто він щось там вивчає і натякає на те, що це працює ворожа теорія. Щоб надати ваги своїм твердженням і напустити ще більшої «розумності», пацієнт переходить на глобальні категорії, відходячи від слизької теми: «Безперечно, конфлікти між близькими націями організовують з єдиного центру, подібне є в Лівії, Єгипті, Судані та ін.». Ось же! Американці та євреї всіх сварять.

Два стандартні запитання, які встановлюють часову сітку процесу, приводять до екстреного катапультування пацієнта з діалогу. Грубо кажучи, зараз росіянам вбивають у голову теорію, що в конфлікті з Україною було допущено певні помилки. Причому їх допустили обидві сторони, і, звісно ж, Україна допустила їх набагато більше, але широка російська душа згодна не розмінюватися на дрібниці, а тому не бажає ганяти кісточки рахівниці. Але найголовніше – росіяни намагаються донести до нас, убогих, що помилки допускалися ж не просто так. Шахраї з підлого Вашингтона все спеціально влаштували!

Чомусь така теорія дуже подобається росіянам, і з такою самою силою їм не подобаються питання щодо кровопролитних воєн між українцями та московитами за сто і навіть двісті років до створення США. Того центру, на який вони таємно натякають, просто не існувало в природі, а війни стояли такі, що просто спалювалася дотла москва, а згодом – знищувалося все, пов’язане з самобутністю величезного європейського народу.

І все одно у всьому винен якийсь англосаксонський або семітський центр. Із цього приводу є розкішний анекдот. 

Приходить пан додому після нічної гулянки у зовсім безсоромному вигляді. Лакей приймає одяг і з докором хитає головою. Пан намагається пояснити:

– Прошко, уявляєш, князь Долгопупов так негарно набрався «Хванчкари», що не витримав і забруднив мій мундир!

Лакей продовжує роздягати пана і зауважує:

– Ваше благородіє, вони вам і в штани нагадили-с!

Ми продовжуємо стежити за еволюцією і трансформацією ватоголової підсвідомості і неодмінно робитимемо подібні нариси й надалі.