Вперше було опубліковано російською 28.11.2020
У Квентіна Тарантіно було кілька настільки незвичайних фільмів, що вони викликали дві полярні оцінки у тих, хто їх дивився. Частина зарахувала їх до жахливого трешу, а частина, причому більша – робила іконою. Як це не дивно, приблизно таке ж ставлення виникає після знайомства з літературною творчістю Леся Подерв’янського. І в цьому моменті обидва художники мають дещо спільне. Так, вони використовують епатажні засоби вираження думок, але сам рівень думок і те, що вони цим хотіли сказати, дуже схожі одне одному. Мені не доводилося читати пояснень Тарантіно щодо того, чому він використовував такі чудернацькі інструменти для створення своїх історій, і тим більше того, що він взагалі хотів сказати всім цим, проте якось довелося послухати пояснення Митця.
Правда, там йшлося про один інструмент, а саме – матюки, але загалом він докладно розповів про те, чому саме так виглядають його літературні твори. Хоча, це і так зрозуміло. Адже до чого ми були привчені? До довгого і часто – нудного розгортання якогось сюжету, в надрах якого закопана головна думка, заради якої була вигадана вся епопея на 600-700 сторінок. І, напевно, поціновувачі словесності знайдуть масу нюансів, напівтонів, віртуозних прийомів у багатому арсеналі автора, щоб смакувати усім цим до нестями. Але ось у чому справа. Час іде і змінюється не тільки саме життя, але і його ритм. Все прискорюється і причому – високими темпами. Ось, наприклад, чи багато хто може похизуватися тим, що з власної волі, а не за вимогами навчальної програми, прочитав щось Софокла, Еврипіда або когось із класиків світової літератури еллінського періоду? Адже тоді ніхто не писав чисто детективних або любовних романів, але вся ця література оберталася навколо фундаментальних цінностей.
Але ось форма подачі змінилася багаторазово, і попри те, що зазначені вище автори стали базою для всього подальшого, що було названо «Епохою Відродження», ця література виявилася вже не надто придатною, щоб змусити замислитися про вічні питання пересічного читача, а не дослідника-літературознавця. І ось ми дійшли до того, що ритм життя багаторазово прискорився, і старі інструменти впливу мистецтва саме на широку публіку практично перестали працювати, оскільки просто випадають з цього ритму. У підсумку, вийшов якийсь масштабний злам самого мистецтва як інструменту, спрямованого на зв’язок широкої публіки з вічними цінностями. На правду, якщо подивитися на те, як розвивалися література, живопис, скульптура чи музика в цей самий період, від Епохи Відродження і до сьогодні, то можна відзначити два великі періоди.
Перший зумовлений ускладненням і збагаченням засобів вираження. Словесність відштовхнулася від класики, яка раптово відкрилася у той час, і ринула вперед, розквітаючи всілякими, все більш складними формами. Живопис просто стрімко набував нових прийомів, кольорів і фарб, скульптура стала настільки виразною, що важко було уявити, що ось цей «Екстаз святої Терези» можна було в принципі створити з мармуру. Ну а музика? Ми просто не усвідомлюємо того, що композитор написав партію для кожного з сотні інструментів величезного оркестру, і все це звучить як єдине ціле. Просто замислимося про те, що людина все це виписувала без комп’ютера і одночасно тримала в голові звучання всіх інструментів разом і кожного окремо.
Згодом – стався злам. Він виявився неминучим тому, що ритм життя став набагато вищим і розвиток образотворчих засобів шляхом ускладнення став просто неможливим, бо напевно сягнув межі. І ось ми бачимо «Чорний квадрат» або картину, написану широкими кольоровими мазками, або насичену нерівними геометричними фігурами чи візерунками. Або взяти музику. Більшу частину того, що ми зараз чуємо, взагалі важко назвати музикою, оскільки вона згенерована комп’ютером і озвучена ним же. Більшість «пісень» зараз складається з чотирьох послідовних нот або акордів, з невеликими варіаціями, щоб відрізнятися одна від одної. Вокал майже зник, і замість нього залишився сипіння і вереск (привіт Сяві з його закликом спрощення вокалу). А вам доводилося бачити сучасну «скульптуру»? І тут справа вже навіть не в якутському гнойовому генії, а взагалі.
Звичайно, можна сказати, що мовляв ти закляк і просто нічого не тямиш у сучасному мистецтві, але справа не в цьому. Як було сказано вище, практично все мистецтво перестало йти шляхом ускладнення, як це буває в ході еволюції. Пам’ятаєте: «Від простого – до складного»? Так ось, зараз немає цього еволюційного руху. Мало того, немає взагалі ніякого руху. Все примітивізувалося до якогось рівня і копирсається на ньому без будь-якого очевидного прогресу. Це – не добре і не погано, просто воно так є, і скоріш за все, з цього таки виникне якийсь еволюційний рух, тільки на якомусь новому рівні. Просто тими мистецькими засобами, які були ефективні раніше, сьогодні вже неможливо достукатися до масової публіки, але справжній майстер все ж таки шукає метод, як зупинити публіку, яка заплющив очі скажено несеться крізь час і простір, і змусити її поглянути на ті самі вічні цінності, на які звертали увагу елліни понад 2 тисячі років тому.
Отже, і Тарантіно, і Подерв’янський зробили це в спосіб, хоч і використовуючи свої власні прийоми. Простіше кажучи, вони схопили свого глядача чи читача за барки і пхнули носом у ці цінності. Сам Подерв’янський сказав про те, що епатаж його творів просто за вухо підтягує до тих самих тем, про які писав Шекспір, і ті, хто жартома порівнюють його з Шекспіром, насправді – не далекі від істини. Обидва ці майстри слова, розділені часовою безоднею, але говорять про одне й те саме, просто за часів Шекспіра читач ішов за ним і вбирав кожне його слово, а Лесь змушений вмазати ляпаса, щоб привернути увагу, а потім – пихає носом у те саме. І щось подібне, в такій же брутальній формі робив Тарантіно, вириваючи епатажем глядача з його високого темпу життя.
У нього є кілька культових фільмів, які можна було б розглянути під цим кутом зору, але ми візьмемо лише один – «Pulp Fiction», більш відомий у нас під назвою «Кримінальне чтиво», а вірніше не весь фільм, а той епізод, коли Вінсент і Джулс їдуть в машині і стався випадковий постріл. Мабуть, автор сценарію хотів звернути увагу глядача на те, заради чого все це сталося і головне – як швидко всі забули про те, що кілька хвилин тому вони взагалі ні за що відправили цвинтар молодого хлопця, причому не якогось чужинця, а зі своїх. Їх це питання взагалі ніяк не обходить, а більше хвилює те, як відмитися самим і відмити машину.
Напевно, до цього місця під час читання матеріалу мало б виникнути питання: «А Голодомор тут до чого?» Ну, раз воно таки виникло, то приблизно такий самий прийом, про який написано вище, спрацював і тут. Якщо хтось зупинився, вискочив зі свого ритму і готовий подивитися туди, куди пропонує автор, це вже – добре. Так воно спрацьовує у Леся і у Квентіна. Ну а про Голодомор ми писали вже не раз, і навіть були матеріали у вигляді спогадів моїх власних родичів і родичів читачів. Можливо, ми ще зробимо перепост деяких матеріалів, а сьогодні ми таки пропонуємо незвичайний погляд на цю катастрофу, і він буде дуже вузьким, без епічних узагальнень і, як не дивно, в чомусь буде перегукуватися з тим самим епізодом із фільму.
Отже хоррор, який став відомий в історії як Голодомор, мав дві мети: головну і супутню. Супутня виявилася найтяжчою і руйнівною. Сталін вирішив змінити демографічну картину України, та оскільки масштаб заходу не міг бути забезпечений висилкою десятка мільйонів українців до Сибіру, то це було зроблено шляхом їхнього фізичного знищення, без розстрілів та інших речей, притаманних комуністичному режиму. І тут справа не в тому, що було недобре влаштовувати масові страти. З цим у більшовиків не було проблем або рефлексії. Все обумовлювалося власними можливостями та ресурсами репресивного апарату. Ані арешти та висилка, ані масові страти на місці не могли бути забезпечені ресурсами НКВС просто тому, що вони і так були завантажені до межі тим самим. А влаштувати ізоляцію певних районів і областей України та вивезти звідти все продовольство можна було малими силами. Що і було зроблено.
Але все ж, основною метою було саме вилучення продовольства. Адже воно не просто вилучалося, а більша його частина йшла на експорт. Як відомо, Сталін ініціював індустріалізацію, а по суті – мілітаризацію країни, для чого були потрібні гігантські кошти, для оплати роботи величезної групи проектантів, архітекторів та інженерів містера Кана зі США та обладнання, цілих заводів зі Штатів і верстатів та агрегатів з Німеччини. Для забезпечення цих планів була потрібна валюта. Багато валюти. Вкрай неефективна совкова економіка не могла заробляти валюту нічим, крім сировини, і якщо зараз у РФ є нафта і газ, якими вона закриває цю потребу, то у совка 30-х років було тільки те, що виробляла його сільськогосподарська частина економіки, зосереджена в Україні. Звичайно, можна було б пограбувати населення і вичавити з нього все золото, коштовності та валюту, але все це було успішно зроблено раніше, за часів Ілліча. Дідусь Ленін був фахівцем у цій галузі, і товаришу Сталіну просто вже не було де розігнатися. Тому вирішили відібрати все, що можна було продати за кордон і виручити за це валюту, що і було зроблено.
Загалом, росіянам потрібно напружитися, оскільки мова може піти про «другу індустріалізацію», а інших рецептів, окрім як виморити своє населення, вивернувши його кишені до нуля – немає, проте є старий рецепт товариша Сталіна. А товариш Путін – має гроші, але не має фантазії, а тому – краде рецепти управління країною то у Сталіна, то у Гітлера. Тут є про що задуматися росіянам. Загалом, якщо підбити підсумок під тими страшними подіями, то Сталін не зміг би фінансувати свою Мілітаризацію без валюти, а валюту не було звідки взяти, окрім як продати багато сировини, бо нічого іншого не продаси за кордон. Із сировини була лише пшениця, адже не морошку ж продавати чи коров’ячі коржі, оскільки на той час і корів майже не залишилося. А пшеницю можна взяти тільки з України, і оскільки її треба було багато, то забрали все, убивши мільйони українців. Звідси висновок – не вбив би Сталін мільйони наших співвітчизників, не було б ніякої Мілітаризації.
Але йдемо далі. Ось оплатив він усе те, що було заплановано, і в результаті, були побудовані не просто заводи, які виробляють гармати, танки і літаки, а була створена величезна індустрія, починаючи з електростанцій і меткомбінатів і закінчуючи складальними цехами, де і збирали ці самі танки і літаки. Не дивно, що більша частина цієї інфраструктури було розгорнуто на спустошених землях України. Це було зумовлено тим, що товариш Сталін планував «похід», а якщо простіше – велику війну, у загальному напрямку «на захід» від кордонів власного лепрозорію. Отже саме тому вся інфраструктура мала розгортатися не в глибокому тилу наступаючих військ, щоб і противник не зміг бомбити заводи, а щоб підвозити зброю і боєприпаси було не так далеко. Адже ніхто ж не планував воювати на своїй землі і навіть гасло було таке: «Бити ворога малою кров’ю і на його землі». А це означає, що планувалося просування червоної армії все далі на Захід і тому везти все необхідне з заводів Харкова, Дніпропетровська та Києва на Захід було куди зручніше, ніж з Волги, наприклад. І ось усе це побудували і воно стало виробляти просто жахливу кількість зброї. Танків було випущено більше, ніж їх було у решти світу разом узятого.
Приблизно те ж саме і з гарматами, і з літаками. Ще раз підкреслимо, вся ця промисловість була створена виключно для виробництва зброї. Тоді совки не могли б повірити в те, що десь промисловість виробляє пральні машини, пилососи, холодильники, домашні швейні машинки і що головне, люди можуть це купити, купують і давно користуються. У совку ж промисловість випускала тільки те, що стріляє, або те, що потрібно для того, щоб воно стріляло. Все це робилося тому, що совок жадав великої війни і готувався до неї. І ось ця сама війна почалася. За кілька місяців ці гори зброї або опинилися трофеями противника, або були знищені. Причому, війна покотилася власною територією, а тому більша частина побудованої інфраструктури виявилася або зруйнованою, або захопленою противником. Ще раз, більша частина всього того, заради чого були замордовані лютим голодом мільйони українців, було просто злито в унітаз.
За аналогією з фільмом Тарантіно, там теж просто і випадково знесли пострілом голову своєму хлопцю. Просто ні за що, через тупість. Тут – те ж саме. Заморили мільйони людей просто ні за що, просто тому, що Сталін – тупий виродок, якого не було кому вчасно придушити, як і решту комуністів. Але на цьому аналогія не закінчується. У Тарантіно двоє лобуряк, які щойно вбили свого молодого товариша, стурбовані лише тим, як би відмитися самим, відмити і знищити машину, в якій все сталося, і скоріше забути про цей прикрий інцидент. Але ж совок і совки, які по вуха в крові, з яких кров тече річками, зайняті лише тим, як би скоріше про це забути і багатьом це вдалося. А деякі навіть влаштували ржач із цього, щоб напевно вбити цю тему. І ось, дивлячись на все це, виникає питання про те, чи є якийсь інший спосіб, окрім ось такого епатажу, дати публіці по зубах і вказати на те, що дійсно має цінність і що є фундаментом людяності? Так, напевно, будуть знайдені й інші засоби, але поки що ось такі прийоми, які застосовує Лесь, наприклад – діють, і тому відповідають нинішньому етапу розвитку суспільства. Якщо йому не вліпити ляпаса по загривку, воно навіть не зупиниться, щоб подивитися в потрібну сторону.