Дивний день календаря (Частина 1)

Авторка перекладу: Світлана

Сьогодні колеги надіслали текст, перевіряти який не було ні часу, ні бажання, і загалом його можна було б залишити без уваги, але нещодавня зустріч із людиною, яка виявилася фігурантом в одній зі справ, якою довелося займатися років 10–15 тому, змусила таки написати пару слів. Текст має такий вигляд:

Загалом його можна було б залишити без коментарів і кожен міг би залишити такий на свій розсуд, але тут я маю що сказати й від себе. Взагалі саме зараз публікувати подібний текст у такому ключі може лише альтернативно обдарований пацієнт. До цього моменту я навіть уявлення не мав, що в Україні є таке «свято», але з урахуванням того, що 16 лютого 2022 року зелень заснувала не менш дивне свято – «День є*нання», або, я б сказав «Повного є*нання», дивуватися вже нема з чого.

Просто нагадаю про те, що чотири роки тому по школах та державних установах було спущено рознарядку – виставити певну кількість особового складу, який повинен демонструвати радість від цього «свята». Напевно, «урочисті» заходи відбулися в Бучі та інших місцях, в яких через десять днів окупанти грабували, ґвалтували та вбивали, в тому числі й учнів шкіл, які щойно демонстрували радість. «Свято» це проходило в досить дивних умовах, бо більшість посольств іноземних держав уже евакуювали свій персонал, адже всім їм прийшло попередження про те, що збройний конфлікт став неминучим.

Ба більше, вся високопоставлена зелень, починаючи від Банкової, на той час уже вивезла своїх рідних та близьких за межі України, ще не в пробках біля кордону, а комфортно, на чартерах. Тим самим вони позбавили свої сім’ї радості цього свята. А весь цей час, аж до того моменту, як почали прилітати перші ракети, зелень безпардонно веселила публіку і приколювалася: «Ну що, напав ваш прутін?», адже спочатку датою вторгнення було саме 16 лютого. Тож свято «працівників ТЦК» тут цілком може бути.

Тут я не стану описувати те, що пов’язано з цим «світлим днем», бо у всіх є власні уявлення і про «свято», і про винуватців урочистостей, а одразу перейду до несподіваної зустрічі з тим самим фігурантом, про якого йшлося вище. Того дня було ще досить холодно, і мені довелося чекати знайомого в заздалегідь обумовленому кафе. Там був генератор, а отже – світло, тепло та інтернет були присутні. Поки чекав свого знайомого – писав і не звертав увагу на ситуацію навколо. І тут зі мною привітався чоловік у камуфляжі, і явно в такому, який буває не у тиловиків. У формі впізнати його не вдалося, і той, зрозумівши цей незручний момент, засміявся і нагадав про те, де і за яких обставин ми зустрічалися.

Загалом ці обставини не мають значення, а сам фігурант уже кілька місяців воював і в столиці був проїздом, тому що був у якомусь відрядженні. Співрозмовник мав бурхливе життя, і раніше можна було б сказати про нього, що він – колишній зек чи якось так, бо він справді прийняв «на груди» не одну ходку, але виглядало б це зневажливо, і якщо порівнювати його із зеленню, яка коїть під час війни просто неймовірну дикість, ось такий персонаж виглядає цілком собі пристойно. Тим більше що, судячи з усього, свій новий образ він освоїв по-хазяйськи, і було помітно, що йому він прийшовся до смаку.

(Далі буде)