Автор перекладу: Світлана
Дух Жені Пригожина продовжує літати над болотами попри те, що, як вважається, його тлінні останки вже відлітали над ними остаточно. Взагалі ця постать не того масштабу, як, наприклад, Адольф Алоїзович чи Гордон Шамвей, щоб міркувати про те, що з ним трапилося насправді і чи відповідає загальновідома версія зникнення фактичним обставинам справи, але дух таки літає. Причому дух не кухарської якості, наприклад – кислих щів або які у них там споконвічні страви, а дух мілітарної якості, бо на останньому етапі своєї діяльності путінський кухар виступав в образі офіційної особи ПВК «Вагнер».
І загалом його авторитет саме в цій частині вже переплюнув кухарський настільки, що його люди охороняли в Африці навіть не шубосховище, а золотосховище царя. Щоправда, спритний фюрер не складав усе своє золото в одному місці, і тому вагнерівці охороняли лише одне з таких от сховищ. Тому коли Женя вирішив зобразити щось на кшталт путчу, то під його крило вишикувалося чимало служивого народу, який справедливо вважав, що якщо трапиться палацовий переворот, саме вони будуть розкуркулювати зажертих товстосумів, про що кухар говорив відкрито.
Направду хто його знає, чим воно могло б закінчитися. Адже якщо згадати те, що писав сам товариш Лєнін і його найближчі соратники, то вони загалом не розраховували, що їхня влада протримається досить довго. Їм треба було лише кілька місяців для того, щоб влаштувати переділ власності, набити кишені камінням, дорогоцінним металом і валютою, після чого успішно відчалити за кордон. У такому разі вони виконали б умови контракту із замовником – вивели росію з війни, ну а награбоване стало б для них приємним бонусом.
Недарма ж Ілліч мав власну довірену особу, яка вояжувала до Швейцарії і вкладала на рахунки Ілліча і в банківські комірки все те, що чекісти витрушували у буржуїв. Точніше, Ілліч вибирав собі найцінніше, а те, що дрібніше, розбирали інші товариші. Але так склалося, що владу в них так ніхто і не відібрав, а через відсутність охочих вони вирішили залишити її собі, що потім і стало країною пролетаріату-переможця, хоча серед керівництва країною пролетаріату якось не спостерігалося.
У результаті довірений товариш, який поповнював рахунки Ілліча, зник назовсім. І що характерно, разом із ним зникло все те, що він регулярно вивозив у країну гір та льодовиків. Тому Ілліча і вхопила кондрашка. Не лише його, а й Надєжду Константіновну. У неї від походеньок Ілліча по європейських борделях і так очі витріщились, а коли стало відомо, що прахом пішло все нажите непосильною працею, її погляд якраз і став таким лякаючим, що без валідолу дивитися на її портрет стало рішуче неможливо.
Це досить добре відомо, і хто його знає, як би вчинив товариш Пригожин, якби опинився в ролі Ілліча. Адже, як ми пам’ятаємо, він мамою клявся, стверджуючи, що царя-батюшку він скидати жодного разу не хоче, а натомість бажає позбавити його від гніту поганих кровопивць, які користуються добротою царя. Ось їх він і збирався розтрощити своєю кувалдою, попередньо звільнивши від майна та активів. Причому кухар таке розповідав на публіку, яка клялася допомогти йому в цій благородній справі, бо вивернути кишені будь-яким Ротенбергам, Вексельбергам та іншим Сєчіним з Міллєрами вони вважали не просто справедливою, а й богоугодною справою.
А з урахуванням того що Пригожин, на відміну від прутіна, досить вільно спілкувався з масами, причому без папірців, а в разі чого сам цілком міг узяти в руки кувалду і, як кажуть, обагрянити, то він би зайшов публіці набагато сильніше, ніж похмуре чмо на чудернацьких підборах. Тож досі про Пригожина згадують як про персонажа, який мав реальні шанси захопити владу. Принаймні, воювати з ним ніхто не хотів, а його просто розвели, як лоха.
Якщо хтось пам’ятає, фінальний акорд путчу супроводжувався тим, що проти Пригожина не пішли ні військові, на ФСБ, ні росгвардія, ні ослолюби Кадирова. Єдиною перешкодою, що опинилася між колоною Пригожина та москвою, була 45-а бригада спецназу ПДВ, яка висунулася назустріч. Але якщо хтось пам’ятає серпень 1991 року, ГКЧП і те, як повелися десантники, ті можуть зрозуміти, що там могло статися. З дуже великою часткою ймовірності спецнази приєдналися б до путчистів і вже всі разом пішли б брати москву.
Як відомо, історія совкових ПДВ не має жодного прикладу вдалого повітряного десанту, зате в разі чого це воїнство, як і личить військовій еліті, перевзувається так, що без дуже сповільненої зйомки цього процесу ніяк не помітити. Словом, усі, хто тоді міг піти під ніж, а точніше – під кувалду, запам’ятали цей епізод настільки добре, що навіть невеликий натяк на щось подібне викликає бурхливу реакцію, у кого – у валізу, а у кого – безпосередньо в гардероб. І ось у них щойно програвся приблизно такий варіант.
Ми побіжно його торкалися, але тепер з’явилися більш відверті міркування ворога на цю тему. Йдеться про генерала Попова, якого посадили на п’ять років за шахрайство, а насправді – за розмови у строю, у формі висловлювання невдоволення як власним начальством, так і загалом – керівництвом країни. Його вважають одним із тих діячів, які мають авторитет у військах, і тому розмови таких пацієнтів припиняють з особливою жорсткістю.
Мабуть, він не вірив у те, що за такі речі можуть впаяти реальний строк, і тому намагався триматися рівно й гордо, та коли реальність до нього дійшла, почав проситися на фронт у будь-якому статусі, але йому відмовили саме тому, що запідозрили його у пригожинських замашках. Знайшлися доброзичливці, які прямо зв’язали його ім’я з тим, на що наважився прутінський кухар. І ось що там пишуть на додаток до того, що було сказано раніше.
«Іван Попов, як відомо, висловлював надію на те, що… путін дізнається про його історію і покладе їй край. Але президент не став втручатися, рятувати заслуженого військового від в’язниці та розбиратися, чи справедливий вирок винесено генералу. Багатьох це здивувало… За словами нашого джерела у Кремлі, яке розчароване вироком Попову, Путіна переконали в тому, що генерал – зрадник. Ми (вороже джерело – ред.) писали: соратники Валерія Гєрасімова хотіли виставити Івана Івановича «другим Пригожиним», потенційним бунтівником. Їм це вдалося…»
Схоже на те, що там ще не вивелися адепти віри в доброго царя і поганих бояр, звідси й такі дурні надії. Але ж прутін не раз і не два продемонстрував свою суть. Коли його шкурці щось загрожує, він псує повітря, і поки противники протирають очі, ховається у глибокій норі. Під час недопутчу Пригожина все сталося саме так, а тому просто дивно, що хтось очікував на іншу реакцію.
Важко сказати, чого вони чекали, щоб у них там вийшло, але практика показує, що чим довше диктатор сидить на своєму місці, тим важче виколупати його звідти і тим міцніше він за нього тримається. А з цього випливає, що він болісно ставитиметься до будь-яких, навіть ілюзорних загроз його самовладдю. Як правильно зауважив Лесь, у росії давно вкорінився фашизм, але, на відміну від справжнього, цей – сцикливий. Ну, а через те що такий режим має персональні якості фюрера, то він саме такий і є. Якщо хтось прутіну пояснив, що цей генерал здатний дійти далі, ніж Пригожин, то його долю було вирішено апріорі.
Тим більше кухар був персонажем неоднозначним, і у військах частина чоботів його любила, але частина – ненавиділа, а тут якщо у Попова виникне бажання рушити на москву, жодних різночитань у його сприйнятті не буде. Ну, а сам він, пам’ятаючи долю свого попередника, напевно не зупиниться, якщо зважиться на такий похід. Ба більше, він навряд чи обмежиться гаманцями товстосумів, що б і як про це не розповідали. І справа тут не тільки в тому, що заднім числом усім стало зрозуміло, наскільки Пригожин був близький від трону і наскільки реальним було його захоплення, а й його подальша доля.
Тепер усім зрозуміло, що якщо підняв путч – веди його до кінця, і боже борони слухати промови картоплі з вусами. Але це роздуми «про загалом», а прутіну розповіли все в подробицях, і не тому, що його шкурка справді всім така дорога, а тому, що разом з його шкуркою можуть зіпсуватися шкурки й щурятника навколо. Тому його підтримали в очікуваній рефлексії з усією пролетарською ненавистю. А виглядало це, зі слів обізнаного джерела не менш обізнаного ТГ-каналу, приблизно так:
«Владіміру Владіміровичу розповіли, що Попов планував повернутися на фронт, зібрати групу незадоволених військових, а таких зараз вистачає, і повести їх на Москву. З танками, артилерією і так далі. В Москві Попов начебто збирався прибрати Гєрасімова (швидше за все, вбити) і примусити президента до того, щоб військові отримали більше влади в Росії. Тому, мовляв, навіщо його рятувати, зрадника та бунтівника».
А ми можемо припустити, що роль бунтівника там не буде вакантною надто довго. Як це часто буває в палацових іграх, за бунтівника завжди зручно видати свого особистого ворога, і якщо цар від таких звісток натурально знущається з таємних валіз, то тут головне – зайти першим і донести до повелителя потрібну думку. Щойно публіка побачила, що цей інструмент працює безвідмовно, і тому тепер варто очікувати продовження банкету.
З іншого боку, прецедент Пригожина демонструє особливості російського путчу. Кухар набрав кілька тисяч багнетів, які були готові йти за ним уперед і освоювати поклади мільярдерів на Рубльовці, але сам він виявився плоттю від плоті цього курника. В останній момент фраєр здав назад, і безодня ця поглинула його в один момент. А ще їхній класик дав точну характеристику російському бунту: «Люблять російські люди бунтувати!… Стануть навколішки перед панським будинком і стоять, негідники! І знають, що бунтують, і все одно стоять!» Пригожин не дійшов навіть до панського будинку, але вже прийняв колінно-ліктьову. Втім, нам вигідно, щоб ця гра тривала так, щоб її можна було назвати за класикою: «Етюд у багряних тонах». І хто його знає, чому Сі не подарував прутіну панду. Можливо, він щось знає.