Якщо ми проходимо без реакції повз усяку гидоту, треба розуміти, що ми не просто ухиляємося від неї, а заохочуємо і провокуємо. Ухилилися раз, другий, третій, а потім спостерігаємо за тим, як це стало нормою, і починаємо шукати винних у цьому або їдемо кудись, де цього немає, бо хочемо пожити в нормальній країні. Загалом у цьому немає нічого поганого, бо така людина не знайшла в собі сили щось зробити, але хоча б розуміє, що з цим ла*ном особисто вона – несумісна. Але коли суспільство не має якоїсь кількості людей, яким не все одно і які готові піднятися, не знаючи напевне, чим усе закінчиться і чи реальна перемога, як це було з Майданом, – все, пиши пропало. Щойно підвернеться тип із диктаторськими замашками, росія чи Білорусія виникнуть стрімко та незворотно.
ВОРОГ
Як ми писали раніше, зараз у Мюнхені відбувається конференція з безпеки, де ворожу країну представляє та сама опозиція, яка мала боротися з режимом усі 30 років «незалежності» своєї країни для того, щоб вивести її на шлях цивілізації. Але вони імітують «дистанційну боротьбу», і мало того, вони збудилися навіть на такий формат «боротьби» не лише тому, що відповзли на безпечну відстань, а й тому, що з’явилася реальна можливість повалення режиму не їхніми зусиллями, а просто через поразку в Україні. Тому вони зараз розвивають активність і намагаються лізти у всі щілини. Причому ті прізвища, які називає західна преса, говорячи про «опозицію», нічого, крім смутку, не викликають, і ось чому.
Практично всі вони тією чи іншою мірою намагаються сепарувати «режим путіна» від «народу росії». Тобто вони намагаються робити саме те, що робив суддя, розповідаючи, що його колеги – легендарні нібелунги, всю високу красу яких не хоче сприймати неосвічена мужва. Так і ці діячі розповідають про те, що вони самі і цей «народ» просто не можуть переламати ситуацію, в якій режим має репресивний апарат, що придушить будь-який протест.
І тут неважливо те, що цей режим став таким «незламним» не за один день, а майже за чверть століття, або дистанцію в одне покоління. І ось за всі ці роки там не було нічого навіть близько схожого на Майдан. Мало того, їх усіх там навиворіт вивертає тільки від одного цього слова. Ну, а під час літніх 2020 року протестів у Мінську нам звідти прямо писали, щоб ми не лізли в їхню чисту білоруську душу зі своїм брудним та димним Майданом.
Мало того, один пацієнт написав, що вони покажуть нам зразок мирного протесту. Ну що ж, ми ще тоді розуміли, що вони прос*уть залишки своєї свободи і врешті-решт – країну. А тепер вони всі упаркували язики у відоме місце і навіть не смикаються з приводу не лише анексії їхньої країни, а й втягування її у війну. Їхня країна вже бере участь у ній, хоч і прикидається неосудною та жорстоко окупованою. Тобто ситуація розвивається не так уже й стрімко, але цілком передбачувано.
І ось беззуба і за визначенням – імпотентна опозиція, яка робила точнісінько те саме, про що ми пишемо, – відверталася і переступала, тепер намагається стати в чергу в царі. Причому вони стоять у черзі й чекають, коли їм звільнять трон. І щойно мова заходить про те, що треба піднімати населення на протести, вони одразу починають розповідати, як це страшно. Дуже соковито з цього приводу розповідає ще одна «зірка» їхньої «опозиції» – такий собі Ігор Яковенко. Його тягають наші Ютуб-канали.
(Далі буде)