Продовження поразки (Частина 2)
Ми ж маємо дещо інше уявлення про те, у що там виллється поразка в цій війні, яку вони ведуть зараз в Україні і лише починають здогадуватися про те, чим вона закінчиться. Зрозуміло, що ворог ще робить усе можливе для того, щоб уникнути поразки, і начебто міркування на ці теми – передчасні, але саме такі процеси мають занадто великий масштаб, щоб залишити наслідки в режимі сюрпризу. Буквально всі нормальні країни, включаючи США та Європу, з самого початку розраховують рухи з огляду на те, що і як відбуватиметься, коли Голем впаде.
Між іншим, вони роблять ті чи інші кроки, саме виходячи з тієї картини, яку вони бачать на фініші війни. Вони це роблять попри те, що майже ніхто з них не має сухопутних кордонів із лепрозорієм, і тому нам теж треба мати план дій на період після перемоги. Адже ми маємо найдовший сухопутний кордон саме з помийкою та її колонією – Білорусією. А для цього треба хоча б спробувати намалювати собі приблизну картину того, що буде біля наших кордонів одразу після перемоги.
Частково ми вже торкалися цієї теми і писали про те, що ворог, вже будучи вигнаним з України, може продовжувати обстрілювати нашу територію як ракетами, так і артилерією. Адже зараз ми бачимо, що всі ті обстріли, які він веде цими засобами поза лінією фронту, не мають військового значення, а раз так, то він може продовжити це робити й надалі. Тому питання про буферну зону на його території є логічним засобом для запобігання подібному розвитку ситуації. Але все ж таки це – не картина у прямому розумінні слова, а лише одна з імовірностей.
Ну, а те, що чекає на лепрозорій після поразки, може виявитися навіть більш диким, ніж те, що влаштували більшовики після тієї зміни влади, яка сталася сто років тому. Просто зараз формалізується щось таке, чого точно не було у більшовиків. Тоді влада перейшла до політичних авантюристів, які зробили ставку на злісних та мстивих невдах, і це був не зовсім пролетаріат, бо і пролетарів нова влада морила голодом, труїла газами та вкладала кулеметами з тим самим успіхом, що й класових ворогів. Причому ніхто не має статистики щодо того, кого більшовики знищили більше – класових ворогів чи пролетарів, за інтереси яких вони формально й виступали.
Проте, більшовики таки мали свій розпізнавальний алгоритм, де відсіювалися свої та чужі. У владу прийшли урки, що відбували покарання у вигляді позбавлення волі або за політичними статтями, або як терористи. Але ці терористи діяли в рамках доктрин політичних партій, і загалом їх теж відносили до політичних. Проте навіть нова влада боролася з чистим криміналом – гопниками, вбивцями, ґвалтівниками та іншими, яких вважала асоціальним елементом. Ба більше, в певні моменти їх просто знищували без судів.
Простіше кажучи, влада однозначно ввібрала в себе велику хвилю кримінальних злочинців, які скоювали злочини не від любові до самого процесу і не для того, щоб здобути більше матеріальних благ, а тих, які діяли на користь свого політичного даху. Всі інші пішли під ніж і не отримали якогось панівного становища в суспільстві, хай і сильно збоченому, як це сталося у більшовиків. Ба більше, саме такого сорту злочинний елемент, який діяв у власних інтересах, дуже швидко було класифіковано як одну з головних загроз більшовицькій державі, і тому він знищенню (Интервенция Налётчики: https://www.youtube.com/watch?v=VqzbqJl67pA).
(Тут не варто звертати увагу на ватермарк, бо це старе кіно без нього вже навряд чи можна знайти).
І загалом далі пішов ще один виток уже звичної кривавої бійні, яка не була чимось визначним, але все ж таки.
(Далі буде)