Якщо зараз взяти і відмотати історію на три-п’ять десятків років назад і спробувати знайти час і місце, де Захід зробив фундаментальну помилку, яка призвела до нинішньої ситуації, коли світ балансує на межі великої війни, то, напевно, зробити це буде не зовсім легко. Але саме з часом визначитися більш-менш можна. Напевно, це сталося після того, як Штати вперше зазнали військової поразки у В’єтнамі та отримали той самий «в’єтнамський синдром», якого не можуть позбутися донині. Щоправда, тоді склалися тільки передумови для того, щоб зараз ми мали таку дивну ситуацію у світі.
Отже, В’єтнам поховав американську впевненість у непереможності збройних сил. Справді, приєднання Штатів до сил коаліції як у Першій, так і в Другій світових війнах небезпідставно створило впевненість у здатності Штатів протистояти будь-якому противнику, який зрештою, зазнає поразки. У Корейській війні хоч і не вдалося перемогти “вчисту”, але й програною її теж не можна назвати. Різні аналітики говорять про те, що та війна сталася у протифазі американської військової могутності. Економіка тільки-но вийшла з режиму воєнного часу і перелаштовувалася в режим мирного життя. Та й суспільство цю війну сприймало не так, як Світову. У підсумку, війна зупинилася посередині між інтересами Заходу і комуністів.
Але як не крути, якогось неприємного осаду від подібного результату війни не було. Тим паче, що на той час вибудовувалася нова концепція вже ядерного протистояння. Тож там було справді безліч чинників, які дали підставу ставитися до результатів війни доволі рівно. А ось В’єтнамська війна — інша справа. Туди Штати увійшли саме за перемогою над комуністами і не отримали її, незважаючи на застосування величезного угруповання військ і найновішої, конвенційної зброї. Простіше кажучи, Штати були впевнені у своїй перемозі та діяли саме для її досягнення, але в результаті отримали вкрай болючу поразку, яка вже безумовно перервала тріумфальну низку вікторій американської зброї.
Приблизно тоді стало зрозуміло, що простіше не доводити ситуацію до прямої бійки, а валити противника зсередини, шляхом санкцій, спеціальних операцій і заходів, спрямованих на економічний колапс ворога. І загалом, результати не змусили себе довго чекати. Тепер уже мало хто пам’ятає про те, як було повалено комуністичний режим у Чилі, наприклад, але це якраз і був прояв нової концепції щодо застосування інших методів отримання потрібних результатів.
І тут знову свою роль відіграла самовпевненість. Маючи гігантську економічну міць, Штати мали практично необмежені ресурси для здійснення не військового тиску практично на будь-яку країну. Вони навіть помітили «благотворний» вплив на совок, але тут же постало питання про те, що робити з величезною територією, на якій вдасться зруйнувати комуністичний режим?
Загалом, на це можна було наплювати, але коли країна має великі габарити і тим паче — ядерну зброю, то треба було собі уявляти, що буде з усім цим добром далі. І це ж були не тільки теоретичні міркування, а й цілком практичний підхід до проблеми. Адже Китай уже перебував у режимі перманентної кризи, а совок продемонстрував своє прагнення рухатися тим самим шляхом і приблизно з тим же результатом. А якщо так, то треба було розуміти, що робити з цими сутностями, якщо вдасться зламати їхній ідеологічний хребет.
(Далі буде)