Авторка перекладу: Світлана
Від редакції
Ми вже давно не звертаємо уваги на листи «доброзичливців», яких стало набагато менше, ніж було десять чи п’ять років тому, просто через те, що товариші не розуміють того, що і навіщо ми робимо, і вважають, що можуть якось вплинути на той спектр тем, які постійно зачіпаються, або на тональність, із якою вони висвітлюються. Загалом це нормально: вони пишуть, а ми – своє робимо, але іноді саме такі листи не можна залишити без відповіді просто з технічних причин, і наведений нижче пост – віртуальна відповідь на один із таких нещодавніх листів. Суть його зводилася до того, що зараз ми знову регулярно пишемо про ситуацію в Азербайджані, хоча регіон цей від нас далеко і у нас своїх проблем вистачає з надлишком. Взагалі й це можна було б залишити без відповіді, але все ж таки не цього разу, бо тут є кілька шарів позиції, які можна об’єднати однією відповіддю. Отже.
***
Тільки той, хто на своїй шкурі так чи інакше не пережив «принад» війни, до кінця не зможе зрозуміти сенсу одного разу написаної мною тези, а саме: найбільш негідною вадою людини є її невдячність. Цілком можливо, що наявність чи відсутність невдячності в характері людини і ділить людей на наших і не наших. Так, це спрощений принцип, але базовий принцип якраз і має бути простим і зрозумілим усім. Нормальним людям совок нудить саме тим, що там культивувалося населення, у підкірку якого вживлювався антипод вдячності, а саме – їм усі винні. І ось кілька простих прикладів того, як виглядає відсутність або присутність вдячності.
Так, понад десять років тому ми проголосили базові принципи нашого ресурсу, і один із них – ми ніколи, за жодних обставин не будемо критикувати наших військових як у плані армії, так і в плані персоналій, хоча суто з академічної точки зору таких підстав цілком достатньо. Не робимо ж ми цього тому, що люди ставлять на кін своє життя з тим, щоб ми могли розмірковувати на ці теми і щоб на нашу землю не прийшло те, що перетворить її на руїни та пустелю, залиту ла*ном. Або ось іще. Певний час тому ми писали, що підтримуємо найрадикальнішу українізацію, яка має стати бар’єром від московської зарази, але водночас ми жодного разу не критикували Вєрку Сердючку (Данилка) за його відмову перекладати свої пісні українською мовою. І не робили цього з тієї самої причини.
Можливо, мало хто знає, але він допомагає ставати на ноги молодим співакам, які співають виключно українські пісні. Так, вони потрібні навіть зараз, під час війни. Наші пісні. Але вдячність йому не за це, а за інше. Мені довелося читати цілу низку гнівних постів на його адресу, аж до закликів лінчувати негідника. Але скажімо так, від профільних військових фахівців мені відомо про те, що Данилко повністю бере на себе лікування і реабілітацію наших військових, які зазнали тяжких поранень і чиє здоров’я і навіть життя можна забезпечити тільки в закордонних клініках.
Так от, я практично на 100% впевнений у тому, що пацієнти, які його критикують, не зробили навіть тисячної частки того, що робить він за власною ініціативою і власним коштом. Не має значення, скільки в нього тих грошей, але ви бачили хоча б один зелений портрет, який накупив собі автопарк із люкс-автомобілів останнього модельного ряду, а на своїх родичів оформив купу нерухомості в центрі Києва й за містом, у вигляді міні-Версалю? То чому до них не висловлюються такі претензії, а Данилко став їм поперек горла?
Але навіть не за це виникає вдячність, а за те, що він про це взагалі нічого не розповідає, і, наскільки мені відомо, робить так, щоб про це не розповідали й отримувачі його допомоги. Тобто він витягує цих людей просто для себе із вдячності до тих, хто пройшов це пекло і залишив у ньому частину свого здоров’я. А тепер згадаймо пики хамовитих діячів, які правдою і частіше – неправдою видурюють донати на ЗСУ та стрімко багатіють.
Неправда ж тут полягає в тому, що в більшості випадків донор перераховує «На ЗСУ» і навіть не знає, що його гроші пішли цим розвеселим діячам, які саме зараз живуть своє найкраще життя і, між іншим, будучи лоботрясами призовного віку, легко виїжджають за кордон «на відпочинок». Тільки від чого вони відпочивають, нікому невідомо. У результаті вони збирають чужі гроші та піаряться на цьому просто за межами будь-якої пристойності. А тепер – дивимось на Данилка… Є претензії?
Скажімо так, подібних прикладів можна наводити до нескінченності, але Данилка було взято недарма. Ми тепер знаємо ціну військової та гуманітарної допомоги, яку надавали і надають зараз різні країни. Саме тому, наприклад, мене дуже засмучує потік помиїв, що виливаються на Польщу. Незважаючи на те, що і чому там говорять політичні діячі, але у найважчий момент Польща підставила нам плече, і ті, хто втратив за це вдячність, хай подумають, що в них не так із головою.
Але в цьому випадку важливо те, що допомога низки країн у нас на слуху, і це цілком справедливо. Але низка країн постійно і конвеєрно допомагають нам у режимі тиші, як це робить «Сердючка». Причому роблять вони це все три з половиною роки і взагалі ніяк не форсять інформацію про цю допомогу. У стороннього спостерігача може взагалі скластися враження, що нічого подібного не відбувається. Скажімо так, чи багато ми чули про допомогу, яку нам надала Болгарія? А що, без звернення до Інтернету ми можемо згадати, якою була і є допомога Туреччини? А турки, як і болгари, постачають нам не лише потрібні речі, а й зброю та боєприпаси.
І ось Азербайджан увесь цей час постійно надає нам допомогу. Зброю він не постачає, але широку номенклатуру не тільки гуманітарної допомоги він шле постійно. Скажімо так, деякі специфічні види палива, без якого не могла б працювати дуже специфічна техніка, від якої у противника волосся в жилах стає дибки, заправлялася і заправляється саме їхнім паливом. І звісно ж, звідти йдуть продовольство, матеріали та інші потрібні речі, і туди ж вирушають наші діти, які можуть пожити в курортних умовах на повному забезпеченні Азербайджану. То чому б час від часу не звертати увагу на важливі процеси, які відбуваються там просто зараз?
Ну гаразд, навіть якщо все те, що було сказано вище, просто взяти і вивести за дужки, то в такому разі просто наведу слова президента Алієва, сказані ним 19 липня в Шуші. Він порадив українському народу ніколи не погоджуватися з окупацією та не миритися з порушенням територіальної цілісності. Ось ці слова:
«Це те, що робили ми. За роки переговорного процесу, а я брав участь у ньому з кінця 2003 року, за 17 років було дуже багато пропозицій, зустрічей, меседжів про те, що треба змиритися з реаліями. І коли я говорив «ні», це сприймалося як виклик сильним цього світу. Всі наші аргументи про міжнародне право, про те, що Рада Безпеки ООН прийняла чотири резолюції, що вимагають виведення вірменських сил, розбивалися об стіну зарозумілого повчання – змиритися з реаліями. І потім ми вирішили, що створимо нові реалії, з якими вони будуть змушені змиритися. Так і сталося».
І його слова має зарубати собі на носі кожен із зовсім зелених чи злегка позеленілих діячів, а тим більше – той керівник нашої делегації, яка вирушила до Туреччини на переговори з лаптями. Хоча з чуток, у нього теж є паспорт із двоголовою куркою, але це не НАБУ, правда? Словом, цю лінію ми продовжимо й надалі, а кожен може вирішити для себе самостійно, цікаво це чи ні. А ми лише нагадаємо про те, що ідеальний вияв невдячності зараз спостерігають у Європі від «бородатих біженців», яких туди напустили сотнями тисяч і які тепер демонструють це всім доти, доки до них не дійде, що це – просто чужі стосовно фундаментальних принципів.