Зазвичай ця історія закінчується Мюнхенським пактом, де без участі Чехословаччини Англія, Франція, Німеччина та Італія дійшли висновку про наявність у Німеччини підстав для претензій щодо Судетів. Тобто рішення було прийнято за спиною самої Чехословаччини. Вже одне це давало їй право не звертати увагу на таке рішення і захищатися самостійно.
Ось цей момент не заведено згадувати зовсім. Звична конструкція виглядає так: Чехословаччину злили в Мюнхені, і вона змушена була підкоритися й померти, перетворившись на частину Німеччини. Але, як ми зазначали вище, Чехословаччина не брала участі у Мюнхенській конференції і не брала на себе зобов’язань виконувати те, що вирішили ці мужики за баварським пивом. До речі, президент Чехословаччини Бенеш висловив це президентові Франції Деладьє, котрий відповів на це так, що тоді розгрібайте самі. Замість того щоб відповісти належним чином, Бенеш пішов у відставку і поїхав на ПМП у Британію.
Однак ще до Мюнхена Чехословаччина вже провела часткову мобілізацію і була готова перейти до фази загальної мобілізації. Для цього треба було лише поставити кілька підписів на вже готових документах. Нам чомусь увесь час намагалися показати Чехословаччину у вигляді безпорадної маленької країни, в якій було лише два солдати з трьома гвинтівками та одним велосипедом, але ситуація виглядала дещо інакше.
Мобілізаційний потенціал Чехословаччини становив близько двох мільйонів резервістів, і цю армію вже почали піднімати. Йдеться приблизно про 45 дивізій. Причому чехословацька армія в 1938 році була однією з найбільш моторизованих у Європі і в будь-якому випадку була оснащеною не гірше, а, може, й краще за німецьку. У розпорядженні Гітлера на той час була приблизно така сама кількість військ – менше 50 дивізій, і якби Чехословаччина вчинила збройний опір навіть самостійно, ще невідомо, чим би все закінчилося. Принаймні, Чехословаччина пов’язала б усю німецьку армію і дала б можливість французам похідним маршем увійти до Берліна, де повісити фюрера хоч за вуса, хоч за шию. Так, паралельно з Німеччиною до Чехословаччини висунули свої територіальні претензії Польща та Угорщина, але не варто переоцінювати ці чинники. Їх можна розглядати як тиск, а реальна загроза походила саме від Німеччини.
Ультиматуми Польщі та Угорщини можна прокоментувати старим анекдотом:
«Старий Рабинович приходить до лікаря і каже:
– Лікарю, ось мій сусід Марк Соломонович, якому 86 років, каже, що він ще дуже може з жінками. Мені 84 роки, а я вже не можу. Подивіться, може, зі мною щось не так?
Лікар пропонує Рабиновичу відкрити рота, щось там довго видивляється, навіть засунув у рота залізну штукенцію, щоб притиснути язика, а потім усе відклав убік і заявив:
– Ні, з вами все нормально. Язик на місці, зуби – також. Я рішуче не знаходжу причин, які б заважали вам говорити те ж саме».
Так і тут: тільки Німеччина мала військові й головне – політичні можливості розпочати війну. Польща ніколи б самостійно не полізла у бійку, бо була обв’язана договорами з тими самими Англією і Францією. Варшава озиралася б на союзників, а Гітлер ні на кого не озирався. Він грав свою гру й балансував на грані, орієнтуючись на власне бачення ситуації.
Ще важливий момент на користь Чехословаччини. На той момент вона мала одну з найпотужніших оборонних промисловостей Європи. Десяток великих заводів могли забезпечити армію необхідною кількістю озброєнь – від стрілецького до танків та боєприпасів до них. Між іншим, чехословацькі танки у 1938 році були кращими за німецькі, і навіть пізніше, в 1941 році, при вторгненні в совок Вермахт використовував безліч танків саме чеського виробництва.
Тож уряду Чехословаччини треба було віддати розпорядження про повну мобілізацію та перехід армії до оборонних дій. Далі військові діяли б самостійно, бо вони мали всі необхідні складові. Але таких наказів не було, і військовим, уже готовим до війни, було наказано здатися. Через рік Фінляндія показала, як саме треба чинити в такій ситуації, а Польща – як, навіть програвши, уникнути ганьби.
Так от, Земан запропонував Україні приєднатися до ганьби, яку його країна пережила самостійно, щоб не виглядати вже зовсім дивно в очах нащадків і дослідників. Цю ганьбу всі ретельно обходили стороною доти, доки президент Земан сам не відкрив цю скриньку Пандори.