Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
При згадці про Харківську наступальну операцію, коли ЗСУ вдалося прорвати лінію фронту і вийти у глибокий тил ворога, завжди з’являється відчуття того, що там можна було б зробити набагато більше і загалом обвалити значний шматок лінії фронту, заглибившись далеко у Луганську область. Але насправді там ситуація була ризикованою як для лаптів, так і для наших військових. Справді, прорив – це чудово, і тут не може бути сумнівів, але коли він відбувається в такому форматі, одразу виникає питання про те, хто закріплюватиме фланги і тили угруповання, яке прорвалося.
Якщо тут немає чіткого розуміння того, що все це буде забезпечено, то виникає величезна ймовірність розриву логістики чи то в результаті флангових ударів ворога, чи одного, але потужного удару з флангу, чи просто тому, що наявна логістика просто не зможе працювати в такому темпі. А такий стан речей може призвести до того, що противник просто переріже постачання ударного угруповання, що йде на вістрі атаки, і воно дуже швидко залишиться без палива, боєприпасів та решти постачання і в результаті – втратить здатність рухатися й опиниться в оточенні.
Саме тому більшість наступальних операцій ЗСУ виконують у вигляді рейдів. Тобто – вдарили, пробили і далеко не йдемо, щоб встигнути повернутись у разі чого. Безумовно, йдеться про швидкісні та глибокі прориви, а не про планомірне просування вперед. Так от, саме тоді, швидше за все, було зважено всі «за» і «проти» і подальше просування було зупинено. І тут питання не в тому, варто було б рухатися далі чи ні, бо попереду вже й військ особливих не було. Це – приваблива перспектива у плані максимальної шкоди ворогові, бо можна просто випалити тили великому армійському угрупованню, але, з іншого боку, все це може бути пасткою, і ось чому.
Питання полягало в тому, чи можна забезпечити такий наступ логістикою. Мабуть, тоді відповідь на це питання була негативною для ЗСУ, але невідомо, як вона виглядала для ворога і наскільки він був здатний швидко та ефективно відреагувати на цей випад. Ну, а що стосується наших військ, то вони явно планували рейдову операцію, яка мала зіграти на випередження наступу противника з Ізюмського напрямку. Під такий формат операції було розраховано сили і засоби, а отже, і логістику.
Щось подібне спостерігалося під час Другої світової війни, де спочатку Німеччина відчула на собі зворотний бік глибоких проривів, який не дав закінчити кампанію до грудня 1941 року, а потім – кілька разів поспіль з цим стикнулися і американці, а особливо – 3-я армія Паттона, яка кілька разів відходила настільки далеко від своїх тилів, що тільки дивом фланги не було обвалено, а логістика, хоч і з великими труднощами, але все ж таки витягувала цей темп. Там, де прорив ішов за межу можливостей логістики, Паттон зупиняв армію.
Якби не було цього обмеження, Німеччину було б розбито до кінця 1944 року, а не через шість місяців. Паттон не встиг описати всі ці події, бо загинув наприкінці 1945 року під час автомобільної аварії в Німеччині, але інші учасники подій вже постфактум відзначали, що якби 3-й армії дали повний пріоритет постачання, то тризірковий генерал справив би потребу з мосту в Шпрее так, як він це зробив з мосту над Рейном, причому – приблизно в тому самому проміжку часу.
(Далі буде)