Уперше опубліковано: 18.12.2018
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
Сталося так, що сьогодні довелося хвилин десять простояти під дверима одного із кабінетів районного загсу в Києві. Потрібно було забрати апостильовані документи. В одному кабінеті два співробітники видають апостиль та свідоцтва про смерть. Тож довелося розібратися з чергою, допомогло те, що на дверях було дві таблички. Виявилося, що по свідоцтва народу було більше. Публіка швидко заспокоїлася, але потім одна з жінок, яка сиділа в черзі по довідку, запитала, що таке апостиль.
Довелося їй якомога простіше пояснити. Тоді вона уточнила: а навіщо таке, на що я відповів, що таке часто потрібно для виїзду за кордон. І ось у цей діалог вклинився худорлявий персонаж років 30–35 і зітхнув: «З цієї країни всі їдуть». Далі виник інший діалог:
– Хто це «всі»?
– Ну, от ви їдете.
– Я не їду, дитина їде навчатися в європейському університеті, а там такі вимоги.
– Але якщо людина має можливість туди вирватись, то вже не повертається.
– Я повертаюся. Ось бачиш – стою перед тобою, отже, я – повертаюся.
– Але решта – біжать, і я втік би.
– У тебе будинок розбомбили? Ти втратив усе своє майно? Ти втомився воювати на фронті? У тебе болять рани? Від чого тобі тікати?
Мовчить.
– Ти готовий там гарувати на двох роботах по 16–18 годин без перекурів та похмелів?
У дивака – явно незадоволений вигляд. Він би, може, й загострив би діалог, але оцінив, що має набагато нижчу вагову категорію і аж надто миршаву конструкцію, а тому – махнув рукою і заткнувся. У цей момент підійшла моя черга, і більше цей пацієнт на очі не потрапив.
Схоже на те, що день викладався як треба, бо коли їхав з цього місця, не залишала думка про те, звідки береться ось таке незадоволене, безтямне і недоладнє тіло. Але буквально через пару годин було надано підказку, на яку не доводилося навіть сподіватися, і питання перейшло з риторичної площини у практичну.
Трохи згодом було заплановано зустріч із потрібною людиною в зоні фудкорту одного з торговельних центрів столиці. Загалом це один великий простір, заставлений столиками, а по периметру цього простору розташовуються кафе, ресторанчики, піцерії та інше. У таких місцях зручно зустрічатися з людьми, бо там ти нікому не потрібен, усі зайняті своїми справами, і настирливі офіціанти не кружлятимуть поряд, сподіваючись отримати додаткове замовлення. Словом, ідеальне місце.
Але так склалося, що зустріч відкладалася, бо людина затримувалася з незалежних від неї причин і на невизначений час. Тож довелося чекати, читаючи новини та спостерігаючи за людьми довкола.
Уже багато разів приблизно в таких місцях доводилося спостерігати людей пенсійного віку. Вони збираються то великою компанією, то на місці залишається один-два постійні персонажі, зазвичай – жінки, а до них конвеєром підсідають відвідувачі то групами, то по одному. При цьому вони перебирають якісь папери, щось пишуть і жваво жестикулюють. Спочатку здавалося, що це пенсіонери вирішили відзначити якесь своє свято чи день народження одного з них, але вони ніколи не мають на столі ні напоїв, ні їжі. Тоді виникла думка про те, що, можливо, вони збираються в якусь подорож чи щось таке, але сьогодні все стало на місце.
Саме така компанія вмостилася за сусідній столик. Там столики легкі та круглі, а стільці – пластикові, по чотири штуки на столик. Така компанія видає себе тим, що вони стягують до столу до десятка стільців та щільно сідають навколо нього. Так було й цього разу. Хоча вони розмовляли тихо, але мову можна було досить чітко розібрати.
Загалом уже з перших фраз стало зрозуміло, що це таке. Ділового вигляду бабуся, років під 70, наснажувала своїх однолітків та одноліток на те, щоб ті робили внески у спільний бізнес. Вона їм розповідала, скільки ті зароблятимуть спочатку і як багатітимуть у міру того, як кожен із них підключатиме до заходу своїх знайомих. Словом, бабуся розповідала лохам про світле майбутнє у формі фінансової піраміди. Дивно, що таку дурницю хтось ще слухає після стількох провалів цих схем.
(Далі буде)