Уперше опубліковано: 15.08.2023
Автор: anti-colorados
Японія підбила підсумки тієї війни і заявила про свої втрати в кількості 2,3 мільйона військовослужбовців та 800 тисяч цивільних осіб, включаючи й тих, хто загинув під час ядерного бомбардування. Але наслідки капітуляції для Японії були зовсім не такими, якими вони були для Німеччини, бо Гітлера вивели в диктатори самі німці, а в Японії зберігалася досить міцна монархічна система правління, і тому виконання волі імператора для японців було чимось беззаперечним і безумовним. Причому цей стан речей підтвердився й тим, що волю імператора щодо капітуляції було виконано його збройними силами, ще здатними чинити військовий опір.
Це – важлива відмінність від Німеччини, бо німці мали вибір і зробили його на користь Гітлера, а японці такого вибору не мали, і для того щоб «пересісти» на принципи демократичного правління, потрібні роки і навіть десятиліття. Щоправда, можна було піти всупереч волі імператора, що зробили десятки або навіть сотні військових, які відмовилися прийняти капітуляцію, але в такому разі альтернатива була простою – харакірі. Дуже багато офіцерів, почувши наказ імператора, саме так і вчинили.
Тому всі жертви, яких японці зазнали під час цієї війни, були наслідком волі імператора, а сам імператор прийняв на себе відповідальність і був готовий постати перед трибуналом, бо народ не повинен був відповідати за його волю. Під суд він не потрапив, але своєю готовністю відповісти за всіх він якщо й не спокутував провину за війну, то, принаймні, відвів убік провину японського народу і однозначно позбавив загиблих військових, що б вони не вчинили під час бойових дій, від зневаги та осуду.
І ось сьогодні, через різницю в часі, в Японії відбулися заходи, присвячені дню закінчення війни. На відміну від російського побєдобєсія, в Японії це день скорботи й пам’яті. Люди йдуть на цвинтарі та до храмів, де проводять свої ритуали по спочилих. Саме в цей день відбувається паломництво на цвинтар Чідорігафуті, де поховано частину жертв тієї війни, і в синтоїстський храм Ясукуні, в якому, згідно з їхніми віруваннями та звичаями, спочивають душі всіх воїнів, які загинули, виконуючи волю імператора.
Але фокус у тому, що саме в храмі Ясукуні знаходяться душі всіх військових, включаючи і військових злочинців, а тому довгий час туди приходили лише прості японці чи політичні діячі вкрай правого штибу. Час від часу туди приходили й люди з уряду, але це завжди викликало бурхливу реакцію Китаю та Південної Кореї з цілком зрозумілих причин. Тут справа не тільки в тому, що японська окупаційна влада не церемонилася з мирним населенням, а й у тому, що ні китайці, ні корейці не змогли вигнати окупантів зі своєї землі.
Зазвичай, коли відбувається саме такий варіант, настає момент примирення і забуття. Нехай не одразу, а через роки чи десятиліття. Але в цьому випадку і Корею, і окуповану частину Китаю окупаційні війська покинули з іншої причини, яку детально описано вище. Фактично своїм звільненням ці країни зобов’язані не своїм арміям чи повстанським рухам, а збройним силам США. Саме тому відвідання храму Ясукуні першими особами Японії завжди викликало таку реакцію. Але ситуація стала змінюватися, причому – кардинально. За останні кілька місяців Японія та Південна Корея практично зняли всі історичні образи і дедалі щільніше співпрацюють між собою, в тому числі у військовій сфері.
Це означає, що Сеул вже відпадає з переліку критиків, бо всі питання історичного характеру вже закрито якщо не повністю, то переважно, і тому Пекін залишається єдиним критиком японських традицій такого плану. А з урахуванням того що з Токіо до Пекіна вже понад десять років йдуть сигнали стурбованості дедалі більшим ступенем мілітаризму, який показує Китай, то одного разу терпець мав урватися, і схоже на те, що саме це вже сталося. Прем’єр-міністр Японії Фуміо Кісіда не просто відвідав храм у пам’ятну дату, а відправив там відповідний ритуал так, щоб це зафіксувала преса.
Крім нього, вже не соромлячись, те саме зробили багато членів його уряду та представники правлячої партії. Тим самим вони переступили незримі обмеження і по-східному показали Пекіну, що його думку з цього приводу вони більше не стануть враховувати. З усіма наслідками, що з цього випливають. Якщо до останнього часу саме Токіо відчувало занепокоєння з приводу наростання мілітаризму та агресивності Пекіна, то тепер Китай отримав можливість опинитися в тій самій шкурі. А з урахуванням того що ні в кого немає сумнівів у тому, що японці вміють воювати, китайцям справді варто було б подумати про вічне, або, як говорив Конфуцій – про взагалі, тому що духи храму Ясукуні таки прокинулися. До речі, це слід було б зробити і лаптям, але в них не було свого Конфуція. І ніколи не буде.