Другий фронт
Чоловік приніс у будинок відро бензину, зробив кілька смолоскипів, підпалив і вирішив, що він великий жонглер. Звісно, смолоскип упав, усе спалахнуло, вогонь перекинувся на сусідські будинки. Зрозуміло, що сам «жонглер» обгорів, але все-таки гасив свій будинок. Сусіди теж гасили свої будинки і в міру можливостей допомагали циркачу, чим могли. Коли вогонь стих, «жонглер» окинув поглядом сусідів і замість вибачень почав дорікати їм за те, що мало і повільно носили йому воду.
Приблизно так само виглядає історія Другої світової війни у виконанні росіян. Ще в першій частині було показано, що для підтримки цього міфу Москва начисто відрізала причини і справжній час початку цієї війни, а головне – досі не визнала своєї справжньої ролі в тих подіях. Якщо брехню було покладено в основу легенди про війну, то подальший виклад історії війни стає схожим на чорний гумор. У певний момент концентрація абсурду стає настільки масштабною, що сам абсурд уже не помічається. Йозеф Геббельс був не першим, хто використовував цей ефект, просто він першим чітко сформулював його суть. У нього було багато влучних висловів щодо цього, але ми наведемо те, що тут підходить найкраще: «Повторюйте брехню досить часто, і вона стане правдою».
Совкова пропаганда всіляко намагалася принизити роль інших країн у тій війні і врешті-решт довела абсурд до абсолютної межі, а саме: союзники до 1944 займалися нісенітницею, а допомога від них була тільки у вигляді тушкованки. Ця думка підтверджувалася тоді й зараз кількістю військ і втрат німців на Східному фронті. Такі твердження настільки пересмикнуто й підтасовано, що писати про це можна нескінченно. Причому ця маячня вкорінилася виключно у свідомості совків і постсовків. Першим ще можна пробачити їхнє невігластво, бо доступ до інформації, крім офіційної, було закрито. Постсовки просто не бажають думати власною головою, а продовжують жерти пропагандистські страви.
Із самого початку війни, з осені 1939 року, союзники вже воювали. Так, їхні бойові дії виявилися невдалими та неефективними. Але перша кров уже пролилася, причому не на своїй землі. Перші втрати союзників були на землі Норвегії, потім був блискавичний кидок німців на Францію. Після поразки Франції та англійського експедиційного корпусу війна перемістилася на море від Африки до Індокитаю. Англія боролася, напружуючи всі свої сили. Історично так склалося, що англійці мали сильний флот, а сухопутні війська були нечисленними. В сухопутній війні Англія покладалася на Францію, але французи швидко здулися.
Що ж робив СРСР у цей драматичний період? Він, як і Німеччина, захоплював нові території. Коли союзники зазнавали поразки в Нормандії, СРСР і не думав відкривати другий фронт – він був зайнятий окупацією Балтії та східної Румунії. Крім того, він перетравлював щойно захоплені землі Фінляндії та Польщі. Треба було швидко впровадити радянську владу та привести населення у відповідність до вимог поточного моменту. З огляду на те що це населення жило досить заможно, то підпадало під визначення вже вирізаних у СРСР куркулів та експлуататорів. Тому роботи було багато, і зробити її треба було швидко. Потрібно було відсортувати людей на тих, кого треба розстріляти негайно, кого заслати в табори, а кого поки що можна залишити на волі. Ця важка робота велася аж до дня німецького вторгнення. Не повністю виконану роботу – невідсортованих, але затриманих і кинутих до в’язниць громадян – було закидано гранатами просто в камерах. Тож совок цілком влаштовував такий розвиток подій у Європі.
Є думка, що Сталін наполохав Гітлера і не дочекався моменту початку німецької операції «Морський лев» із захоплення Британських островів. Віктор Суворов писав про те, що насправді Гітлер всерйоз не планував переправлятися на Альбіон, тому що банально не було на чому. Але дуже дивно, що писав він це в Англії і не знайшов звітів про те, як королівські ВПС бомбили місця зосередження плавзасобів, які Рейх згріб із найближчого узбережжя та річок. Причому ці бомбардування коштували англійцям літаків та екіпажів. Тож усе було насправді. А початок цієї операції мав послужити сигналом для вторгнення радянських військ в окуповану німцями Європу.
Причому лаври визволителя, які потім приміряв на себе СРСР, тут були непотрібні. Планувалося приєднання «звільнених» територій до Союзу. Грубо кажучи, замість Рейху Європа мала стати Союзом. Це було зрозуміло всім з динаміки дій СРСР. Його територіальні претензії поширювалися в західному та південному напрямках. Між іншим, Сталін цього не приховував. Наприкінці 1940 року Молотов був у Берліні з візитом і там озвучував нові територіальні претензії Москви, зокрема щодо чорноморських каналів. Не дивно, що результатом цих переговорів стало підписання Гітлером директиви № 21, або плану «Барбаросса».
Однак і в цей час СРСР не став відкривати другий фронт. Лондон, Ліверпуль, Ковентрі та інші англійські міста горіли й руйнувалися під ударами німецьких авіабомб. Англійські кораблі йшли на дно від німецьких торпед. У Північній Африці розгорнулася грандіозна битва, між іншим, за вихід німців до південних рубежів СРСР та перської нафти. Якби німці прорвалися до Затоки, вони б не лише позбавили англійців нафти та отримали незліченні запаси пального, а й могли б легко розбомбити бакинські родовища СРСР.
А потім совку стало погано. Німеччина зробила те, що Сталін від неї хоч і чекав, але не в такому ключі. Так, Німеччина таки напала, попри потужнішу Червону армію, але чого вождь і вчитель точно не міг передбачити, – успішно розгромила її і захопила великі промислові регіони, які живили армію технікою та озброєнням. За великим рахунком, це був смертельний удар, оговтатися від якого було майже неможливо.
Як не крути, а найбільше за другий фронт дісталося клятим янкі. Це саме вони винні в тому, що другий фронт було відкрито лише у 1944 році. Але така брехня не пролазить у жодні ворота, крім російських. Американці воювали самі, а ще взували, одягали, годували та озброювали союзників: СРСР, Англію, Францію і навіть Китай. Росіянам узагалі не варто було б порушувати це питання в такому ракурсі. Згадаймо: Німеччина воювала на два фронти. Що б не брехала совкова пропаганда, а з 1939 року Німеччина не в шашки грала з Англією! Саме Англія завдала вирішальної поразки німецькому флоту і суттєво скоротила можливості та чисельність Люфтваффе. До речі, знищення флоту, який Гітлер готував для десанту на Острови, англійці оформили самостійно. Причому робили вони це ще задовго до 22 червня 1941 року.
Так от, Німеччина воювала на два фронти аж чотири роки. На самому початку – досить успішно. СРСР воював лише на радянсько-німецькому фронті й був близьким до повного краху. А тепер уявімо, що міць японської армії та флоту не обрушилася на Перл-Харбор, а вирвалася на простори Сибіру й Далекого Сходу. Між іншим, одвічна боротьба японської армії та флоту базувалася на різних доктринах застосування сили. Керівництво сухопутних військ наполягало на вторгненні в СРСР. До цього Японію підштовхувала й Німеччина. Флот зі своїми тихоокеанськими планами виграв протистояння з армією з мінімальною перевагою, і СРСР не отримав смертельного удару в спину. Його отримали США.
Тільки за одне це треба дякувати Штатам. Однак совкові історики та пропагандисти розповідають, що масштаб американо-японських операцій не йде в жодне порівняння з тим, що робилося на полях боїв у СРСР. Це залежить від того, які критерії використовувати. Війна на Тихому океані розкинулася від Алеутських островів на півночі до Австралії на півдні. Як не крути, а це фронт довжиною близько восьми тисяч кілометрів. Для порівняння: відстань від Сочі до найбільш східної точки Чукотки на кілька сотень кілометрів менша. Щодо кількості військ та втрат, то це обговоримо далі.
У цьому випадку очевидно, що будь-яке переміщення зусиль і засобів вимагало проведення спеціальних транспортних операцій. Усе відбувалося в океані, а тому було набагато складнішим та дорожчим. РСЧА треба було тільки дістатися найближчої залізничної станції, і за кілька днів війська перекинуто до місця призначення. Штатам треба було зробити те саме (перекинути війська з глибини США в порт), але потім ще подолати кілька тисяч миль морем. При цьому військові транспорти зазнавали нападів авіації та підводного флоту японців. Просто заради цікавості уявіть, що сучасним ЗС рф треба повторити те, що армія США зробила при битві за Гуадалканал, наприклад. Навіть не враховуючи того, що до цього місця від Владивостока шість тисяч кілометрів, а від Лос-Анджелеса – десять тисяч кілометрів, і того, що американці це зробили 73 роки тому. Хотілося б подивитися на те, як лапоть зміг би це зробити сьогодні!
Але це бої на Тихому Океані, а вже восени 1942 року американські війська висадилися в Північній Африці, що привело до розгрому угруповання німецько-італійських військ під командуванням Ервіна Роммеля. У розпал Курської битви союзники висадилися на Сицилії і рушили на північ. Гітлер був змушений зняти частину військ з-під Курська й перекинути їх до Італії. Але все це не береться до уваги. Росіяни розповідають, що все це були дрібні епізоди, які не заслуговують на увагу. Може, й так, але якби не вони, то Роммель ще восени 1942 року міг би розквартирувати свій штаб у місті Баку, а ситуація під Сталінградом виглядала б уже не так героїчно. Такою була його (Роммеля) мета – нафта. Але це теж нікому не цікаво.
І ось тепер варто повернутися до запитання про те, як, втративши промисловість України, Ленінграда та інших промислових центрів, СРСР зміг так швидко відновити свою оборонну промисловість і надолужити жахливі втрати перших місяців війни. Як уже зазначалося на самому початку, тоді було втрачено не лише мільйони військовослужбовців і штатну техніку та озброєння розбитих армій, – там було втрачено гігантські складські запаси військової амуніції. Частину було знищено, а частину противник захопив як багаті трофеї. Озброювати нову армію було дуже складно, бо запаси втрачено, а промисловість спіткала та сама доля.
Частину обладнання підприємств вдалося вивезти. Але це була лише частина, решту було знищено на місці, щоб німці не змогли відновити виробництво ближче до лінії фронту і скоротити плече логістики. Логіка підказує, що частина врятованого обладнання не може випускати стільки чи навіть більше військової продукції, ніж уся промисловість перед самою війною. Проте ми бачимо, що взимку 1941–1942 років щось сталося. Вже наприкінці весни 1942 року РСЧА відновила спроби проведення контрнаступів. Це означає, що постачання армії вже відновилося.
А сталося таке. До початку німецького вторгнення США вже взяли собі на плечі постачання Великої Британії зброєю, технікою, продукцією та сировиною військового призначення. На початку осені 1941 року було проведено переговори представника президента США А.А. Гаррімана з керівництвом СРСР. Союз просив термінової допомоги, бо без неї крах був неминучим. Штати прийняли заявку на постачання військової техніки, озброєнь, боєприпасів, а також сировини та обладнання для підприємств ВПК. У листопаді того ж року було прийнято «An Act to Promote the Defense of the United States», або Закон про ленд-ліз. Уже до кінця року почалися постачання найнеобхіднішого, а з початку 1942 року постачання набрало обертів. Водночас почала оживати вбита совкова промисловість, а війська почали негайно отримувати техніку та озброєння. Ще раз зазначимо: ці постачання почалися у грудні 1941 року – саме тоді, коли Америка сама вступила у війну з Японією, отримавши страшний удар по Гаваях. Це не завадило Штатам виконувати свої зобов’язання перед СРСР.
Яким би героїчним не був труд працівників тилу, але якщо нема чим обробляти сталь або нема компонентів для виготовлення броні чи вибухівки, нічого не вийде. Крім того, виробництво треба запустити й налагодити, а продукція потрібна просто зараз. Саме це і зробили Штати для СРСР, і СРСР це забув. Забув плече, підставлене в найважчу годину.
Немає сенсу наводити всю статистику. Просто кілька цифр, які говорять про масштаби постачання. Наприклад, було поставлено понад 14 тисяч літаків та близько 500 тисяч автомобілів, а ще – танки, військові судна, артилерію, стрілецьку зброю та боєприпаси. Обізнані люди зрозуміють, що за такими масштабними постачаннями техніки та озброєнь неминуче йдуть постачання ремкомплектів, запчастин та іншого. Але все це забуто, а висадка союзників на береги Нормандії в 1944 році зараз розцінюється ледь як не образа, а багато хто взагалі договорився до того, що СРСР і без них би переміг. Про що взагалі можна говорити, якщо прутін стверджує, що росіяни цілком могли перемогти і без українців. Ось так, тільки росіяни. Забуто і спаскуджено вже все.
Далі торкнемося деяких аспектів перемоги над Німеччиною, які теж ховають, як сміття під килимок, але без них не буде ні загальної картини, ні картини взагалі, а буде потворність, яку ліпив совок, а тепер ліплять прутінці.