Уперше опубліковано: 07.06.2022
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
У далекі совкові часи, коли доля занесла на строкову службу, перші кілька тижнів, поки підходила решта новобранців, ті, хто прибули раніше, займалися виключно фізичною підготовкою та прибиранням території. І ось, крім ранкового забігу на троячку, яка поступово виросла до десятки, були обов’язкові заняття на «спортмістечку». І ось чомусь дуже запам’яталося видовище, що спочатку повторювалося багаторазово. Крім «крокодила» та повзводного качання преса, що зараз немає сенсу описувати, було ще й підтягування на турніку.
Спочатку треба було лише виконати якусь кількість підтягувань, а вже згодом у залік йшли «підйом-перевороти». Але спочатку – тільки підтягування. І ось багатьом це давалося величезними зусиллями, і збоку це виглядало дуже дивно. Тіло, звиваючись, наводило на різні думки, але що головне – їм не давали кинути це заняття. Вже набагато пізніше, коли сам відслужив досить багато, стало зрозуміло, чому це робилося. Новобранець мав триматися до останнього, бо якщо йому зараз дати кинути виробляти ось це на турніку, то потім практично неможливо буде досягти хоча б якогось прогресу.
Простіше кажучи, там ішлося про ту точку, яку необхідно тримати до останнього, бо якщо тільки кинеш, далі – все, як це в нас тоді називалося – станеш «негідником», або не придатним до цієї служби, і тебе спишуть із переведенням у будбат або «понтони». І те, й інше тоді вважалося чимось, нижче за що можуть бути тільки внутрішні війська. Мені самому не доводилося саме в цьому місці випробовувати межу можливостей, бо якраз з гімнастикою в мене все було гаразд, але трохи згодом довелося вийти на власну межу в інших місцях або побачити, як це роблять інші.
Усе це до того, що всі вісім років війни, а особливо останні три з половиною місяці, показали дуже важливу рису нашої армії. Вона перекувала себе з постсовкового воїнства в самодостатню армію, зі своїм духом і своїм уявленням про те, що, як і чому треба робити на цій «межі» і чого робити не можна. І зараз можна сміливо говорити про те, що наша армія – найкраща або, принаймні, точно – одна з найкращих армій в обороні. Там є безліч чинників, про які можна міркувати окремо, але врешті-решт є один спільний для всіх армій момент, і визначається він просто – чи вона буде бігти, чи не буде у разі чого. Причому грамотний і правильний відхід не можна плутати з втечею.
Вваливши всю міць своєї армії, противник якраз і чекав моменту, коли хоча б десь наші побіжать. Не побігли. Ухилилися від лобового удару і вдарили у фланг або тил, але не побігли і тим більше – не кинули зброю і не стали переодягатися у цивільну. Тобто як би складно не було і якою б важкою не була ситуація, наша армія не зістрибує з турніка. Про це вже можна говорити з упевненістю хоча б за однією ознакою. Наші не просто міцно стоять в обороні, а й за будь-якої помилки противника – контратакують. Причому вони точно знають, що ще немає сил для контрнаступу і може йтися лише про контратаку, і вони це роблять блискуче і з успіхом, не захоплюючись, а рівно стільки, скільки можна в цій ситуації.
Цю стійкість уже оцінили й наші західні партнери. Власне кажучи, саме ця якість і стала запорукою того, що нам стали надавати ту зброю, яку ми зараз отримуємо дедалі більшим потоком. Наші партнери зрозуміли, що нам її можна давати і що ми її будемо застосовувати вміло, грамотно і заряджено на перемогу.
(Далі буде)