Автор перекладу: Світлана
Невеликий політичний екскурс із прологом та епілогом
ПРОЛОГ
Усі пам’ятають про те, як містер Шерлок Холмс розповідав своєму майбутньому напарнику та другу сенс його методу дедукції. Спрощено він складався з двох частин. Перша частина заснована на спостережливості та вмінні помічати навіть найдрібніші деталі справи. Це справді важливо, бо невідомо, яка з цих дрібниць може відіграти якщо не вирішальну, то важливу роль. Недарма ж базовим документом кримінального розслідування був і, напевно, зараз є протокол огляду місця події. Чим спостережливішим буде слідчий, тим більшим за обсягом буде протокол, у якому зазначається буквально все, від часу початку і закінчення огляду до погоди та освітлення місця. А між цим – усе, що буде виявлено, навіть якщо воно начебто зовсім не стосується справи.
Ну, а другою складовою є аналіз та вміння зіставити всі ті дані, що було отримано як при огляді місця події, так і з інших джерел – свідчень свідків, експертиз тощо. Щоправда, Холмс тоді говорив про те, що буквально від будь-якої дрібниці можна прокласти ланцюг логічних міркувань… але тут не зовсім так. Від будь-якої дрібниці ти особливо нічого не прокладеш, а ось від суттєвої – цілком. І всі ці дрібниці розглядаються не самі по собі, а в рамках робочої версії.
Якщо всі дрібниці вкладаються в цю версію, вона стає основною, бо на її підставі можна закрити невідомі аспекти справи обґрунтованими припущеннями і так відновити всю картину злочину, що допоможе вказати напрям, де можуть знаходитися відсутні деталі, і врешті-решт – розкрити злочин.
І тут справді вкрай важливо вміти зіставляти різноманітні факти і розуміти, як вони стикуються, а як – не стикуються, тим самим оминаючи хитрощі, які злочинець застосовує для заплутування слідів. Тільки все це може зробити людина, що має знання про спосіб життя місцевого населення в конкретній місцевості. Таким чином, саме досвід є третім і вкрай важливим компонентом в арсеналі того, хто веде розслідування як слідчий, адвокат, суддя чи журналіст.
Без цього елемента не вдасться не тільки побудувати найбільш прийнятну версію, а навіть складно буде міркувати про мотиви, покладені в основу злочину. Просто припустімо, що в якомусь суспільстві прийнято полігамію, тоді сторонньому спостерігачеві важко буде зрозуміти, чому не варто враховувати ревнощі як мотив. І так далі. Тобто неможливо буде сформулювати ключове запитання «Навіщо?», не кажучи вже про те, щоб знайти на нього відповідь. І ось наступну картину якраз і присвячено тому, щоб сформулювати це запитання і дати на нього найбільш правдоподібну відповідь.
Через те що ця тема давно заїжджена і навантажена величезною кількістю штампів, то саме формулювання такого запитання може здатися дуже дивним. Але вся справа в тому, що злочинець не дуже майстерно, але дуже наполегливо підмінив форму цього запитання так, щоб відповідь на нього виглядала цілком логічною. Такою комбінацією він закрив цю тему настільки щільно, що нікому й на думку не спадає окинути картину свіжим поглядом, переформулювати запитання і подивитися на те, як факти викладуть нову відповідь.
ЗАПИТАННЯ
Для того щоб перейти до потрібного запитання, варто відштовхнутися від технічних та/або банальних. Так, якщо будь-яку людину, яка живе на постсовковому просторі або виїхала на постійне місце проживання кудись далеко, запитати про те, з чим у неї асоціюється день перемоги, то найімовірнішою відповіддю буде: «Штурм Берліна». Якщо ж уточнити запитання і спробувати з’ясувати, що там було в цьому самому штурмі Берліна найголовнішим, відповідь буде однозначною: штурм Рейхстагу. А якщо таке запитання поставити жителю курника, то ці відповіді будуть з точністю до 100%, бо до останнього часу там щороку «штурмували» фанерний Рейхстаг десь у Підмосков’ї. Тепер ті, хто брав участь у цих постановках, або стали добривом у степах України, або стали «самоварами», які вже нічого й ніде не штурмують.
Саме штурми Берліна і Рейхстагу, згодом засипані кілотоннами брехні, дають можливість подивитися на ту ситуацію тверезим поглядом, що якраз і дозволить поставити запитання «Навіщо?», яке приводить до мотивів тих чи інших дій і врешті-решт дає змогу вибудувати струнку версію конкретних подій. І ось якщо поставити запитання так: «Навіщо треба було штурмувати Берлін?», – то у відповідь на нього поллється просто злива штампів, але щоб вони не заважали, просто згадаймо деякі деталі.
БЕРЛІН
Як ми пам’ятаємо, першою датою, яку Сталін поставив військам для взяття Берліна, була 22 квітня – день народження вождя світового пролетаріату. І якщо комусь здасться, що Кобу понесло і він знову підсів на свою улюблену гру – щось робити під конкретні дати, то поки залишмо цю тему відкритою. Також відомо, що товариш Жуков рвав жили і вкладав дорогу до Берліна десятками тисяч трупів. Тільки офіційні дані говорять про те, що штурм Берліна коштував червоній армії 81 116 осіб безповоротних втрат і 280 251 особу втрат санітарних. Але до призначеної дати великий полководець не зміг зробити подарунка вождеві та вчителю. Тоді дату було перенесено на 1 травня, і знову – невдача. Основні бої закінчилися лише 2 травня.
І ось виникає запитання: навіщо взагалі потрібен був саме штурм великого міста, де апріорі будуть гігантські втрати? Адже навіть під час Другої світової війни було проведено десятки облогових операцій, коли гарнізон щільно оточеного міста був змушений здатися навіть без особливих штурмових зусиль. Тим більше такий рисунок бойових дій проглядався щодо Берліна. Очевидно, що місто було максимально укріплено, принаймні, так вважалося, і возитися з його штурмом – собі дорожче. А от облога протримала б місто кілька тижнів, і воно капітулювало б, тому що чекати на допомогу не було звідки, а логістику вже було повністю знищено. Тож тут був чистий варіант облоги, на виснаження ресурсів обложеного міста. Але цього не сталося – чому?
Як було сказано вище, пафосну дату, призначену Сталіним, вже провалили саме тому, що, вплутавшись у вуличні бої, червона армія почала зазнавати жахливих втрат. Тому нормальний воєначальник повинен був переглянути рисунок битви, відвести війська і замкнути місто у щільне кільце, адже поспішати вже нікуди, та й нема чого. Але все пішло навпаки: в цю топку було кинуто резерви, і штурм продовжився, перетворившись на суцільну м’ясорубку.
І це справді була м’ясорубка, тому що так звана «Берлінська наступальна операція» тривала з 16 квітня по 2 травня, тобто 17 днів. Нехитрі підрахунки говорять про те, що в ході цієї операції червона армія щодня втрачала вбитими 4 771,5 особи, а пораненими – 16 485 осіб. Для того щоб посилити сприйняття цих величин, просто згадаймо, що красною площею в парадах ходять батальйонні «коробки» 20х20 військових. Упевнений, що кожен бачив щось подібне хоч раз.
А тепер уявіть: на цю «коробку» поставлено ще 202 повні шари таких «коробок» і один неповний. У результаті така конструкція виявиться висотою 345 метрів, тобто вищою за Ейфелеву вежу. Вразило? Тоді поруч поставмо поранених у тих самих «коробках». Це вже 700 шарів і висота 1 191 метр. Зважаючи на те що найвищий хмарочос у світі Бурдж-аль-Халіфа має висоту 828 метрів, то тут уже коментарі ні до чого. Зауважимо, це лише за 17 днів воювака Жуков такого накосив.
Тобто за добу на забій ішло чотири полки і пораненими – більше як дивізія, щоб що? Навіщо треба було палити стільки військ? Який такий приз був попереду, щоб за нього платити таку ціну? Якби бойові дії перевели в режим облоги, червона армія на порядок зменшила б свої втрати, хоч і закінчила б операцію не 2, а 22 травня. Що б це змінило? Який такий резон був у тому, щоб влаштувати таку бійню навіть не ворогові, а власним військам?
Очевидно, що причина все-таки була, просто вона не очевидна, а роздивитися її заважають ті самі гори штампів, про які сказано вище. Причому якщо хтось знайде час і бажання розібратися з цими штампами, то, зібравши їх у купу і присвоївши їм номери, швидко дійде висновку, що окрім «Ура!», там немає жодної логіки, а отже, й виправдання цим жахливим втратам. Але тут у гру вступає той самий чинник, про який було сказано на самому початку, – досвід. Не маючи цього досвіду, окрім послужливо представлених версій у стилі «Ура!», не вдасться знайти жодного іншого пояснення цього феномену.
А з урахуванням того що Гітлер одним із останніх своїх розпоряджень зняв боєздатні війська із Західного фронту і перекинув їх до Чехословаччини та Угорщини, то союзники з великою ймовірністю взагалі могли увійти в Берлін, який капітулював би ще на їхньому підході. І між іншим, дуже важливим є той факт, що згадані вище з’єднання Вермахту було направлено не на прикриття Берліна від лобової атаки, а на південь, звідки Гітлер чекав основного удару. І як ми знаємо, навіть після підписання акта про капітуляцію бої ще тривали кілька днів саме в Чехословаччині та Угорщині, бо там було чим і кому воювати.
А тепер звернімо увагу на те, що, ставлячи завдання захопити Берлін за тиждень, до 22 квітня, Сталін не ширяв у хмарах і не фантазував, а спирався на дані розвідки, які були близькими до істини. Згідно з цими даними, в Берліні… майже не було регулярних військ! Про це лапті будуть мовчати як риба об лід, але насправді так воно й було. З чогось більш-менш регулярного були особистий охоронний полк Гітлера «Велика Німеччина» та охоронна бригада СС, яка охороняла імперську канцелярію та пов’язані з нею локації. На тому – все. Ба більше, оборону Берліна було покладено на Йосифа Геббельса, який керував будівництвом фортифікацій та всім, що не стосувалося прямого бойового компонента оборони столиці.
Щоправда, на підступах до Берліна стояв 56-й танковий корпус, чисельність якого становила до 50 тисяч осіб, але, прийнявши на себе основний удар, корпус зазнав важких втрат і відкотився в межі міста, маючи від 13 до 15 тисяч осіб і вже практично без танкової та артилерійської складової. Власне кажучи, це була єдина регулярна військова сила, неабияк розбавлена фольксштурмом, яка брала участь саме у відбитті штурму Берліна.
Але зрозуміло, що це не все. Загальна чисельність оборонців становила приблизно 60–80 тисяч осіб, і переважна їх частина складалася з ополчення та фольксштурму. Фольксштурм – це підлітки і старі чоловіки, які не підлягали мобілізації. Але до ополчення також увійшли поліцейські, пожежники, пошта, працівники комунальних служб та інша публіка. Такі формування вирізнялися майже повною відсутністю логістики та зв’язку. Озброювалися хто чим і були виключно на підніжному кормі. В їхньому складі практично не було медиків, а найголовніше – вони не мали навіть натяків на штаби, тому про жодну взаємодію з іншими підрозділами не могло бути й мови.
Між іншим, у різноманітних мемуарах совкові воєначальники любили жонглювали назвами військ, які їм протистояли. Деякі не ганьбилися відвертими фантазмами, а наводили назви з’єднань, які входили до складу того самого 56-го мехкорпусу, що відступив у Берлін. Особливий наголос робили на парашутно-десантній дивізії – еліті та головорізах. Для того щоб поставити крапку в таких спробах, просто відзначимо, що стандартна чисельність дивізії Вермахту – 11+ тисяч осіб. Так от, десантна дивізія увійшла в Берлін з особовим складом 500 осіб, а це батальйон. Під свою оруду вони одразу взяли певну кількість фольксштурму, але від цього підлітки і старі чоловіки не стали десантниками. Але ж мемуаристи цього не розкажуть, правда?
Тут важливо зазначити, що сам штурм Берліна здійснювався вже в умовах його повного оточення, а це означає, що сили й засоби, що залишилися всередині міста, були скінченними. Жодного підкріплення особовим складом, технікою, озброєннями чи довольством чекати було нізвідки. А використовувати можна було тільки те, що є. І ось це різнобарвне воїнство змогло протриматися 17 днів проти угруповання військ із трьох фронтів, загальна чисельність яких була близько 2,7 мільйона осіб. Причому це дивне воїнство завдало таких страшенних втрат військам, які наступали.
А все це ми тут викладаємо лише з однією метою – показати рівень мотивації командування червоної армії, а також особисто товариша Сталіна, щоб якнайшвидше захопити Берлін, уже не зважаючи на жодні втрати. Тобто причини саме такого розвитку подій були настільки важливими, що Сталін був готовий закопати в берлінську землю не 80, а 800 тисяч військ і навіть своєю люлькою не моргнув би. Але це не все.
РЕЙХСТАГ
Кульмінацією всієї наступальної операції став штурм Рейхстагу. І знову ми ставимо те саме запитання: «Навіщо?» Що саме було в цій будівлі такого, заради чого вже просто в останні години всієї битви треба було вкладати штабелі своїх солдатів? Ще в совкові часи школярам розповідали про те, що саме ця будівля була символом фашизму, і тільки встановивши на ній червоний прапор, можна було говорити про перемогу над Німеччиною. І тут ми навмисно залишимо осторонь «історію встановлення», наскрізь фальшиву й ганебну, натомість звернемо увагу на дещо інші деталі, які совок точно знав, але навмисно ховав від очей публіки.
Якщо вже мова зайшла про символізм, то зі свастикою більш-менш зрозуміло. Символ, який тисячоліттями використовували різні народи в різних куточках Землі, Гітлер використав за іншим призначенням, і його дружно визнали символом фашизму. Хоча справжній фашизм, з італійським корінням, мав іншу символіку, і всі про це знають. Так от, ця сама фасція – в’язанка прутів із сокирою всередині, що була у римлян символом легатської влади, спокійно красується на гербах держав та установ різних країн.
Цей самий символ можна зустріти в Німеччині на пам’ятниках історії, і нікому на думку не спадає віднести це до символу фашизму. Якби це було інакше, його б виключили з набору державної символіки в тих же США чи Франції. Тобто навіть таке може бути настільки притягнуто за вуха, що якщо починаєш копати цю тему, то просто дивуєшся. А як же з Рейхстагом як символом? У пошуках відповіді це запитання треба конкретизувати саме його формулювання. Тобто що саме Рейхстаг символізував?
На поверхні лежить проста відповідь: там був парламент ворожої держави, який приймав людожерські закони і взагалі – створював нормативно-правову базу, що лягла в основу злочинної діяльності режиму Гітлера. Тут одразу виникає підозра в тому, що хтось пересолив тему важливості парламенту Німеччини за часів Третього Рейху. Щойно Гітлер став фюрером, тобто об’єднав посади канцлера і президента, він отримав необмежені повноваження, тому парламент став йому просто не потрібен і виконував декоративну функцію.
Крім того, достовірно відомо, що, починаючи з 1943 року, парламент як такий припинив свою діяльність у зв’язку з ситуацією на фронтах. Простіше кажучи, він більше не збирався на свої засідання і не брав навіть формальної діяльності в житті держави. Але найсмішніше не це, а те, що після знаменитої пожежі 1933 року, тобто практично з моменту приходу Гітлера до влади, Рейхстаг засідав у будівлі колишнього театру «Кролль-опера» – за кількасот метрів від старої будівлі. Крім того, у відання Рейхстагу було передано ще кілька будівель поблизу.
І ось виходить, що до моменту штурму цієї будівлі там не було ніякого парламенту вже цілих 12 років, і все те, що можна було пов’язати з Третім Рейхом, відбувалося в інших місцях, але не в цій будівлі. З таким самим успіхом можна було назвати «символом фашизму» будь-яку будівлю, і тим більше – побудовану вже за часів Гітлера (а тоді будувалося багато чого), і, зокрема, справді ключову споруду – імперську канцелярію. Тож якщо комусь сильно свербіло «встановити», то робити це треба було в іншому місці.
Підведемо риску під цією частиною повісті, яку можна назвати оглядом місця події. У результаті виявляється, що версію історичних подій, представлену совком і тепер експлуатовану лаптями, натурально висмоктано з носа. Вона рветься буквально у всіх місцях, починаючи від військових і закінчуючи політичними аспектами тих подій. Це потім совкам залили таке в голови, а під час їхнього розвитку діяла якась інша логіка, яку потім сховали більш-менш вдалими казками та вигадками, які навіть між собою ніяк не стикуються. Але зауважимо: ці невідповідності стають помітні лише в тому випадку, коли ти позбавляєш свій мозок від того, що в нього посилено намагалися вбити.
А якщо врахувати все, що було викладено вище, то висновок напрошується сам собою. Це ідіотська історія, вигадана ідіотами для ідіотів. Тільки от більшовики ідіотами не були. Вони були кровожерливими, жадібними та хитрими створіннями, які не тільки без вагань ішли на будь-які злочини, а й замітали свої сліди настільки, наскільки це було можливо в принципі. І справді, на той момент влада належала тим, кого з більшим чи меншим ступенем упевненості можна було назвати урками.
Багато хто з більшовиків, які захопили владу в 1917 році, мали відповідний досвід. Частина з них сиділи у в’язницях або були на засланнях, і практично всі мали досвід підпільної діяльності, а отже – мали навички конспірації. Тобто вони знали, як діють сищики та слідчі, а тому діяли так, щоб залишити для них мінімум доказової бази. Простіше кажучи, вони точно знали про необхідність замітати сліди своєї злочинної діяльності, формувати запасні варіанти на випадок провалу і загалом робити все те, що роблять досвідчені урки.
А з урахуванням того що практично в кожного з тих керівників партії більшовиків, які прийшли до влади, такий досвід обчислювався десятиліттями, то їхній спосіб мислення та дій, безумовно, мав цей відбиток. Тому один із принципів, який трансформувався у спосіб дій совкової держави, – необхідно утримувати місце злочину до повного знищення доказів і, якщо вийде – свідків скоєних злочинів.
Просто згадаймо про те, як раптово більшовики втратили контроль над власною територією, і тут полізли їхні роги – Катинь, Биківня та подібні місця з масовими розстрілами. А у Львові все сталося по-гарячому. Німці відкрили в’язниці, де перед втечею НКВС просто закидав камери гранатами, і злочини постали перед очима. Недивно, що перші розстрільні полігони більшовики влаштовували в районі закритих дачних угідь НКВС. Туди не могли потрапити сторонні, і тому частина цих живодерень відкрилася пізніше.
Просто зараз ми бачимо, як вони замітають сліди чогось дуже для них неприємного, з чого можна вибудувати версію про те, що ж вони приховували. Частково ми торкалися цієї теми, але зараз весь натюрморт слід розглянути з більшої відстані. І ця картина піде коренями глибше Другої світової війни – вони будуть, імовірніше, наприкінці Першої світової. Для цього згадаймо про те, як узагалі відбулася «революція». Товариша Леніна, а також цілу когорту його соратників, найняв генштаб Німеччини для того, щоб під виглядом боротьби пролетаріату з буржуазією хоч ненадовго захопити владу або створити хаос у формі двовладдя з тим, щоб вивести росію з війни. Це була їхня кінцева мета, і підрядник заплатив за їхню роботу золотом.
Як потім згадували самі соратники Ілліча (до речі, жоден із них не був з робітників чи селян), та й він про це теж міркував, хай і не прямо, вони не розраховували надовго захоплювати владу. Їм треба було виконати замовлення, можливо, щось урвати і, головне – вчасно змитися. Ті, кому цікаво, можуть знайти самостійно ленінські міркування про те, чому в росії революція не можлива. Це обґрунтування він висунув буквально за кілька місяців до того, як отримав замовлення та фінансування від німців. І між іншим, міркуючи про неможливість революції в росії, Ленін висловлював думки, ідентичні тим, які до нього висував Карл Маркс, який з презирством та огидою ставився до цієї країни.
Так от, Перша світова війна закінчилася капітуляцією Німеччини, але не її окупацією. А це означає, що всі архіви, агентурні та оперативні справи німецьких спецслужб залишилися в цілісності та безпеці. Адже педантичні німці вміли зберігати свої документи, а особливо такого характеру. І як би це виглядало, якби вождь світового пролетаріату, полум’яний трибун і борець за інтереси бідних виявився німецьким провокатором, причому не один він, а вся та шобла, яка приїхала з ним у хитрому вагоні, набитому «революціонерами та золотом»?
Ба більше, це лише закінчення документальної повісті, яка напевне лежала в архівах. А початок її був, як водиться, – з аналізу кандидата в агенти. В такому випадку наголос робиться на всіх слабкостях та недоліках фігуранта для того, щоб його було легко схилити до співпраці. І тоді стало б зрозуміло, чому у вождя немає дітей і чим це досягається, а також відомо про подробиці його розгульного життя, де він смітив партійними грошима і штовхав не менш полум’яні промови, тільки з іншим контекстом та іншою мовою, зате зі впізнаваним «Танцюють всі!» і «Хами!».
І це не було секретом у ті часи. Леніна називали німецьким шпигуном та оголошували його в розшук у тому самому 17-му році, але старий ходок по хитрих борделях зумів вислизнути від шпиків. Ба більше, погроми «багатих Буратін» у захоплених більшовиками Пітері та Москві здійснювалися не для нужд голодних чи стражденних, а для формування особистих статків там, куди товариші розраховували змитися. Більшість цих товаришів зберігала все те, що залишилося від німецького гонорару і доданого в ході експропріації експропріаторів, у швейцарських банках, і трійка найбагатших товаришів виглядала так: Ленін, Дзержинський і Троцький.
У 1921 році, коли в Штатах обговорювалися промови Чичеріна про нову економічну політику, в «Нью-Йорк Таймс» провели журналістське розслідування, хоча без банківських документів у руках, а під анонімні інсайди, і виявили частину нажитого непосильною працею на рахунках десятка провідних більшовиків. Зрозуміло, що це було не все, а лише те, що могли розповісти джерела в конкретних банківських установах, але йшлося про десятки мільйонів швейцарських франків.
За мірками сучасників, ці товариші, а точніше – панове, були дуже багатими навіть для Швейцарії. Тут ми не станемо перевантажувати цифрами саме цю повість (якось повернемося саме до цього епізоду), але просто зазначимо, що, за даними видання, найбагатшим Буратіною, причому з величезним відривом, був Лейба Бронштейн, він же Лев Троцький. Причому більшу частину свого статку він розмістив в американських банках, тому й змився в Мексику, ближче до своїх грошей. А там же були й камінці, і золото. Конфісковані камінці товариші продавали так, що на якийсь час було паралізовано видобуток алмазів. Не виключено, що німецька розвідка з цього приводу мала документальні підтвердження.
Ну, і звісно ж, Йосип Віссаріонович дуже не хотів, щоб до рук союзників потрапили документи, пов’язані з його взаємовідносинами з Гітлером, які були по яснах і мало не називали один одного Адхен та Йозхен, вітали один одного з днюшками і святами, а Йозхен вітав товариша з перемогою над Францією і бажав йому подальших перемог, маючи на увазі Англію. Ба більше, пакет документів, який має назву «Пакт Молотова-Ріббентропа», був не лише в москві, а і в Берліні, і це теж не добре, бо там співучасть у розв’язанні Другої світової війни було задокументовано чорним по білому.
ЕПІЛОГ
Із цього випливає мотив зазначених вище дій. Сталіну треба було захопити й зачистити місце злочину. Знайти та вивезти компромат і по можливості – знищити свідків злочинів. Біда була в тому, що ці документи знаходилися в різних місцях, у тому числі в будівлі Рейхстагу, який, зокрема, використовувався як склад, у якому зберігалися важливі документи. Тому все це треба було захопити доти, доки німці не здали Берлін союзникам без бою. А якби таке потрапило до рук англійців, які вивезли на своїй холці всю Другу світову від дзвінка до дзвінка, то це могло обернутися великим скандалом.
Саме тому Сталін навідріз відмовлявся від ідеї проведення міжнародного трибуналу в Нюрнберзі до того моменту, доки не отримав гарантій того, що його роль на початку війни розглядатись не буде і якщо підсудні почнуть сповзати на цю тему, їм затулятимуть рота прокурори будь-якої з країн-переможниць, що й сталося в підсумку. Тож штурм Берліна і Рейхстагу був лише гігантською операцією із замітання слідів своїх злочинів. Ну а те, що мести довелося десятками тисяч власних трупів, то це не вперше і не востаннє. Саме це сьогодні лапті й відзначають.