Марш зомбаків (Частина 1)

Уперше опубліковано: 01.05.2017

Авторка перекладу: Світлана

З неділі на понеділок успішно закінчилося чергове свято Вальпургієвої ночі, яке плавно перейшло в бродіння пердунів, що вижили з розуму, і ще не старих негідників, які примкнули до них. Що характерно, в цьому заході беруть участь ті, хто вважає себе затятими християнами московського патріархату. При погляді на них хочеться порадити їм певну мудрість зі старого анекдоту, щоб або труси одягли, або зняли хрестика.

Насправді денна частина щорічного шабашу має назву «День солідарності трудящих» або «прославлення праці». За своєю формою та суттю це – суто атеїстичне свято, яке легко вжилося в головах православних по пояс суб’єктів. Судячи з того, що процесії крокували під совковими прапорами, то тут ідеться про совковий варіант праці. Але тоді було б правильніше називати цей захід «День рабської праці», бо найбільші досягнення совка були зумовлені саме рабською працею мільйонів людей. Остання велика будова – Байкало-амурська магістраль – забезпечувалася роботою тисяч зеків. А більш ранні будови було розписано на відповідні управління табірних робіт. Але навіть ті, хто не встиг оселитися на верхню шконку і працював із зовнішнього боку зони, не надто відрізнялися від зеків хоча б тому, що будь-якої миті могли заїхати на табір.

З усіх чудових здобутків, які застали ті, хто сьогодні блукав вулицями, – варена ковбаса по 2.10 та долар по 60 копійок. Щодо цієї ковбаси автор може міркувати предметно, бо спостерігав особисто, як вона готується, і чув розповіді співробітниць цього підприємства про рецепти ковбаски. Воно варте докладного опису.

Отже, більшість ковбасного цеху – жінки. Влаштуватися туди на роботу, навіть по блату, практично не реально. У совку ходили легенди про те, як ретельно і з якої величезної кількості кандидатів відбирали до загону космонавтів, – це жалюгідна подоба відбору працівниць у ковбасний цех. Причому професійні якості стояли наприкінці вимог. Головна вимога – відданість керівництву. Це диктувала специфіка роботи. А її результат можна було спостерігати за раціоном мешканців містечка.

За повної відсутності м’яса в магазинах воно дивовижним чином було в холодильниках багатьох громадян. Купували вони цей продукт у своїх знайомих, працівниць того самого ковбасного цеху.

Працівниці мали цілі системи підв’язок, поясів та іншого, що допомагало їм виносити м’ясо за прохідну. Причому частина м’яса виносилася на користь керівництва. Саме з цієї причини відданість керівництву ставилася на чільне місце. Ця відданість підтверджувалася різними шляхами, в тому числі інтимними. Причому готовність вступити в інтимний зв’язок з керівництвом на першу його вимогу була подібна до скріплювального ритуалу і сприймалася як сама собою зрозуміла. Панночки люто заздрили тим подругам, яким випало щастя працювати в цьому закладі.

Зрозуміло, що м’ясо продавалося за цінами, які нічого спільного не мають із затвердженими. Гроші були річчю не найнеобхіднішою, бо офіційно купити щось гідне в магазині було неможливо, і до кінця совка вони вже просто втратили сенс як фінансовий інструмент. А м’ясо – інша річ.

Тут мимоволі напрошується запитання про те, як підприємство, з якого м’ясо тяглося щодня й зі страшною силою, звітувало перед контрольними органами і як випускало кінцеву продукцію (ковбасу)?

Цьому феномену є логічне пояснення. Після вилучення м’яса на виніс і для виробництва невеликої кількості баликів та сиров’ялених ковбас, які розходилися серед міського керівництва, включаючи партійних, міліцейських та прокурорських босів, нестачу м’яса треба було чимось покрити. І її покривали. В окремих випадках це було інше м’ясо. Я особисто бачив, як із якогось дроту зірвався і впав у промислову м’ясорубку щур, яких там водилося без ліку. Він прикрасив своїм м’ясом партію ковбаси, надавши їй певного шарму природного продукту. В інших випадках у справу йшли різні наповнювачі – від крохмалю до подоби туалетного паперу невідомого авторові походження. У результаті, наприклад, із тонни м’яса повинна була вийти тонна вареної лікарської ковбаси. Як мінімум половина м’яса звідти вилучалася, а для потрібної ваги кінцевої продукції докладалися різні наповнювачі, які залишалися таємною рецептурою для кожного конкретного підприємства. Зрозуміло, що все це трималося в найсуворішій таємниці, а тому тест на вірність був просто необхідний.

Іноді доводилося працювати напередодні свят, коли працівники і працівниці бували добряче напідпитку, і тоді у фарш потрапляло те, що ми описувати не станемо, але самим працівникам від цього робилося весело та легко. Своя рабська праця вже не здавалася їм дном, бо ті, хто потім їли «ковбаску», опинялися набагато нижче цього дна.

Тож ті, хто зараз співає осанну ковбасі по 2.10, повинні знати, що ковбасою це можна назвати з великими зусиллями, і скільки насправді вони поглинули щурів чи екскрементів – хай залишиться для них приємним сюрпризом. І ось саме за це вони платили свої гроші.

(Далі буде)