Вище нас тільки Бог!
Улюблений тост прокурорів.
Вище них тільки Бог. Самі вони на хмарі сидять. А внизу – миші, ні, крісі двуногі бігають. Це я про українських прокурорів.
Те, що сьогодні описують навколо Офісу генерального прокурора, дедалі важче називати просто корупційним скандалом. Корупційний скандал — це коли прокурор узяв гроші, чиновник продав рішення, а посередник заніс конверт. Тут звинувачення, які звучать у публічних ефірах, значно страшніші: сама прокурорська вертикаль могла перетворитися на механізм, де посади, кримінальні справи, силовий ресурс і недоторканність «своїх» стають частинами однієї системи.
Це поки що не вирок суду. Це політичне й публічне звинувачення, яке потребує доказів. Але якщо хоча б значна його частина підтвердиться, слово «корупція» буде занадто м’яким.
Тоді доведеться говорити про ознаки організованої злочинної системи всередині органу, створеного для боротьби з організованою злочинністю.
І в центрі цієї історії опиняються вже не безіменні прокурори-інваліди з районів. У матеріалах згадуються керівник Офісу генерального прокурора Руслан Кравченко, його перша заступниця Марія Вдовиченко та Сергій Кропива, заступник начальника департаменту міжнародного співробітництва офісу генерального прокурора. До речі, цей Кропива – інвалід, отримує сотні тисяч на місяць пенсію.
Саме тому мовчання верхівки прокуратури в такій ситуації звучить гучніше за будь-яку заяву.
Руслан Кравченко прийшов у прокуратуру не з вулиці. Його професійна біографія безпосередньо пов’язана з резонансними державними справами. Зокрема, він був серед прокурорів у провадженні щодо Віктора Януковича.
Тобто це людина, яка чудово знає, що таке доказ, процесуальна відповідальність і персональна відповідальність керівника. Саме тому до Кравченка сьогодні повинні бути не політичні, а майже прокурорські запитання.
Що відбувається у ввіреній йому вертикалі? Хто призначав людей на ключові посади? Яким чином перевіряли їхню доброчесність? Що керівництво знало про можливі корупційні зв’язки? Чи отримувало сигнали? Якою була реакція?
І головне: якщо підлеглі генпрокурора справді фігурують у настільки серйозних історіях, де був сам генеральний прокурор?
Бо в керівника генеральної прокуратури існує лише кілька можливих пояснень системного провалу. Він знав і не зупинив. Не знав, бо втратив контроль. Або його власна система була побудована так, щоб він не хотів знати.
Жоден із цих варіантів – катастрофа для держави.
Посада генерального прокурора — це не місце спостерігача. Неможливо очолювати вертикаль, користуватися її владою, призначати людей, вимагати виконання наказів, а коли всередині починається скандал — раптом перетворитися на стороннього глядача.
Влада в прокуратурі завжди повинна мати зворотний бік — відповідальність. Інакше це не державна вертикаль, а система особистої безкарності.
Я вже писав, що найвищі чиновники в Україні обов’язково мають мати московський паспорт чи найближчих родичів в московії. Вже набридлими прикладами є Єрмак, Сирський, Подоляк. І це при тому, що при наявності родичів в московії в ГУР не візьмуть навіть солдатом!
А що в нас з родичами першої заступниці генпрокурора Марії Вдовиченко? А в неї все так, як і треба Портрету та зеленій владі.
ЦПК встановив, що рідний брат Вдовиченко був військовим прокурором Криму, у 2014 році зрадив Україну і зараз працює в кацапській військовій прокуратурі. Також ЦПК повідомляв про бізнес батька і ще одного брата в окупованому Криму і про російські паспорти інших членів родини.
Цікаво, правда? Солдатом ГУР з родичами в московії бути не можна, а от заступником генпрокурора, головкомом ЗСУ, високим співробітником опу – велкам!
Але питання виникають вже не лише до Вдовиченко, а і до СБУ, яке проводить спецперевірки. Як людина з настільки чутливими родинними обставинами проходила необхідні перевірки для роботи на найвищому рівні прокуратури країни, яка веде війну з московією? Що саме перевіряли? Які ризики встановили? Хто підписав висновки? Хто взяв на себе відповідальність?
І якщо жодних ризиків немає — суспільству це потрібно нормально пояснити. Бо перша заступниця генерального прокурора — не бухгалтер районної лікарні. Це один із найвищих рівнів доступу до правоохоронної системи воюючої держави, до інформації про кримінальні провадження, слідчі дії та роботу силових органів.
Тут не може працювати принцип «нічого страшного». Тут або все перевірено і держава здатна це пояснити, або хтось повинен пояснювати, як така кадрова система взагалі функціонує.
Я давно вже дивуюсь сліпоті СБУ. Інформація про родинні зв’язки Вдовиченко не є якоюсь таємницею, захованою в архіві російської розвідки. Про це відкрито пишуть купа джерел, наприклад ЦПК.
І якщо це правда, тоді виникає майже абсурдна картина. Україна вимагає перевірок від військових, чиновників, волонтерів, працівників критичної інфраструктури. Вона будує систему контррозвідки в умовах найбільшої війни в Європі за десятиліття. А на одному з найвищих поверхів прокурорської системи можуть залишатися питання, які в будь-якій нормальній службі безпеки повинні викликати щонайменше поглиблену перевірку.
Тоді можливі лише дві відповіді. Або перевірка була проведена і жодних загроз не встановлено. Або система вирішила не бачити того, що їй було незручно бачити.
Другий варіант значно страшніший за будь-яку конкретну біографію. Бо він означає, що в державі існують люди, для яких правила перевірки не працюють.
У 2019 році Генеральна прокуратура України була перетворена на Офіс генерального прокурора. Це видавалось як велика реформа. Для зебілів і зегенератів це було очищення старої системи «бариг». А для зефобів це був демонтаж запобіжників, створення умов повернення на посади люстрованих ригів і москалів. В 2019 було звільнено більше 30% «нелояльних прокурорів», яких замінили люстровані любителі лаптів з боярою в жилах замість крові.
То ж саме і з опу. Змінили назву, щоб прибрати адекватних і поставити на посаду люстрованих Богдана, Шурму, Татарова і інших.
Під час зереформ було знесені конкурсні механізми та повернута значно сильнішу залежність прокурорів від вертикалі керівництва.
Коли начальник вирішує, хто отримає посаду, хто втратить її завтра і хто отримає кар’єрне підвищення, підлеглий поступово перестає служити абстрактному закону. Він починає служити тому, від кого залежить його кабінет. Саме тут народжується прокуратура «своїх».
І раптом до прокуратури приходить НАБУ.
Найбільш принизлива для прокурорської вертикалі деталь цієї історії полягає навіть не в характері звинувачень. А в тому, хто тепер кого розслідує.
Орган, який повинен сам викривати складні злочинні схеми, опиняється в ситуації, коли детективи НАБУ та прокурори САП досліджують можливу корупцію серед тих, хто мав би стояти по інший бік процесу.
І зараз перед НАБУ і САП стоїть найважливіше завдання: не зупинитися на середній ланці. Бо в Україні надто часто велика справа починається з фотографій обшуку, а закінчується умовним «стрілочником».
Якщо історія з кол-центрами та можливим правоохоронним покровительством реальна, державі не потрібні сотні фотографій вилучених ноутбуків. Потрібна відповідь на чотири питання:
Хто володів? Хто отримував гроші? Хто захищав? Хто нагорі знав?
Саме ці відповіді відділять реальне очищення від чергової вистави.
Саме тому Руслан Кравченко не може сховатися за формулою «слідство розбереться».
Слідство справді повинно розібратися. Але він очолює Офіс генерального прокурора, хоч і написав заяву про відставку.
І якщо навколо його першої заступниці виникають питання щодо біографії та родинних зв’язків, якщо навколо інших високопоставлених прокурорів виникають питання щодо призначень, статків або можливих зв’язків, якщо НАБУ та САП змушені заходити у простір самої прокурорської вертикалі, то відповідальність керівника вже існує незалежно від майбутніх вироків.
Не кримінальна відповідальність, а інституційна.
Кравченко має або публічно пояснити, що відбувається в його відомстві, або визнати, що він не контролює систему, яку очолює. Бо третього варіанта для генерального прокурора не існує.
І ось тут ми приходимо до найнеприємнішого висновку. Якщо підтвердиться системна модель — кадрова залежність, прикриття незаконних грошових потоків, використання посад для захисту «своїх», взаємна недоторканність і блокування небезпечних справ, — тоді термін «корупція» вже не можна використовувати для прокуратури, бо перед нами вже не прокуратура, а державна кримінальна структура з розподіленими ролями, вертикаллю, ресурсами, фінансовими інтересами та механізмом самозахисту.
І ця структура має назву – державна мафія. Державна мафія, яка використовує посвідчення прокурора для здійснення злочину. Державна мафія, яка використовує службовий кабінет для здійснення злочину, і прикривається гербом України на фасаді будівлі і на своїх паперах.
Тому сьогодні Офісу генерального прокурора потрібні не пресрелізи про довіру і не урочисті мундири. Йому потрібне розслідування. Жорстке, зовнішнє і таке, яке не зупиниться перед дверима першого заступника чи кабінетом генерального прокурора.
І, по аналогії, інституційна відповідальність зараз лягає і на Портрета. Тому що по Конституції правоохоронними органами керує Портрет.
Портрет має або публічно пояснити, що відбувається в Офісі генерального прокурора, СБУ, МВС, ГУР, або визнати, що він не контролює систему, яку очолює. Бо третього варіанта для Портрета не існує. Ну хіба що відосик про незламність і потужність загундосити.
Президент Зеленський – вирок Україні.
Ваш Готельєр – бандерівець.