Уперше опубліковано: 03.11.2017
Авторка перекладу: Світлана
Завтра країна-агресор святкує день «єднання», і судячи з того, що і як вони святкують, у заголовному слові явно є помилка. Замість літери «д» там явно має бути літера «б». Але про все – по черзі.
Напевно, спійманий за покупкою боярки мешканець селища Великогузнівка або райцентру Круті Какани не зможе відповісти впевнено, в чому суть свята, з приводу якого він вирішив продегустувати черговий «фанфур» сурогату. Десь у глибині душі він розуміє, що уряд вкотре підтасував якесь старе свято. Так було з Новим роком, який замінив Різдво і давніші, вже язичницькі свята, або зі святом 1 Травня, яке дивним чином збіглося з днем після Вальпургієвої ночі, яку теж святкували весело і з особливою вигадкою. От і в цьому випадку чуття підказує росіянину, що нова влада скасувала 7 листопада, коли святкувалася «революція» більшовиків.
Тому абориген далекої Мордовщини чи Якутщини справедливо вважає, що це свято символізує єднання дідуся Леніна з броньовиком, а більш просунуті персонажі згадають ім’я Інеси Арманд. Насправді Ілліч був великим шанувальником єдності, особливо з француженками. Його сольні виступи в німецьких і французьких борделях вирізнялися такою розбещеністю, що його офіційна дружина Надія Крупська так і залишилася на все життя з виряченими від жаху очима. Кажуть, що вождь любив пограти в «паровозика» і зі своїми соратниками.
Як би там не було, свято єднання виникло зовсім недавно, і логічно було б припустити, що його сенс криється в якійсь близькій події нульових років. Але сюжет було закручено ще яскравіше, і офіційно повідомляється про те, що йдеться про знаменитий подвиг Мініна і Пожарського, які об’єднали публіку на війну з окупантом. У самому центрі москви стоїть обеліск, на якому зображено двох зелених мужиків, що розмахують руками. Але найцікавіше вибито на постаменті. Дослівно це виглядає так: «Гражданину Минину и князю Пожарскому, благодарная Россия, лета 1812».
У цьому випадку нас цікавить «громадянин Мінін». Справа в тому, що в 1612 році, коли ці діячі сотворили свої історичні діяння, громадян у росії не було, та й росії не було взагалі. Через те що самодержавство передбачає лише інститут підданства, то громадян там не могло бути ні в 1612, ні в 1812 році. Не було тоді й росії, яка з’явилася на картах Європи лише через 109 років.
Простий житель нинішньої рф, напевно, отримав би шок, якби дізнався, якого окупанта «виганяли» ці два персонажі. Виявляється, два роки поспіль москву намагалися повернути в бік Європи представники Речі Посполитої. В описах щось таке згадують про поляків, а зовсім не про литовців та українців, які входили до тієї групи людей, які щиро намагалися розірвати зв’язок московії з ординськими узами.
На той момент москва була васалом кримського хана і ніяк не могла зіскочити зі свого одвічного азіатського вектора розвитку. Сусіди скористалися моментом, коли престолонаслідування московії було перервано у зв’язку з виродженням династії. Зараз існує версія про те, що місцеве населення не прийняло курсу нової влади на впровадження католицизму, тому воно й повстало. Але на той час населення вже так спритно наловчилося перевзуватися у плані віри, що для нього це взагалі не становило жодних проблем.
Справді, це Київ прийняв хрещення у Х столітті, а решта земель, у тому числі й московії, дрейфувала в цьому напрямі досить довго. Треба розуміти, що православ’я прийшло не на порожнє місце, а тому треба було викорінювати язичницькі звичаї та світогляд. У період Орди це викорінення було неможливим в принципі, тому православного фанатизму ще не могло бути за визначенням. Тим більше що пізня Орда вже почала переходити на іслам з усіма відповідними наслідками. Підконтрольна Орді територія улусу Джучі, зокрема московія, теж почала дрейфувати в бік ісламу. Тому численні зразки одягу, зброї й домашнього начиння московії тих років мають характерні візерунки чи навіть тексти сур Корану. Навіть Афанасії Нікітін у своєму «Хождении за три моря» вставляє шматки зі священних текстів ісламу, а російські баби ще довго ходили в квітчастих хіджабах, іменованих «платками».
Словом, ніякої особливої тяги повоювати за православ’я не було в принципі. Насправді у московії відкрилося одне з кількох вікон можливості перестати бути Ордою, перестати бути рабом у плані особистості та у плані спільноти. Багато хто зрозумів цінність цього моменту і спробував зрушити цю рабську махину з мертвої точки. Здавалося, що ще трохи, і почнуться незворотні зміни. Але сталося те, що траплялося пізніше неодноразово. Махина вийшла на межу рабства, постояла на краю, а потім – звалилася назад, демонструючи ще глибше занурення. Цей період тривав з 1610 по 1612 роки, і всі, хто намагався встановити московії новий вектор, повністю й остаточно розчарувалися у цьому безнадійному заході. Для того щоб зрозуміти непотрібність цієї землі і цього населення, Наполеону вистачило місяця, а тут люди билися два роки і з тим самим нульовим результатом.
Тож із захопленої москви всі йдуть самостійно – просто тому, що розуміють суть цього місця. Тут мешкають духовні садо-мазохісти, які мріють про рабство і пишаються ним. Все інше вони виплюнуть і не сприймуть всерйоз. Їм треба заливати у глотку свинець, рвати ніздрі, колесувати і бажано – регулярно й масово, тоді тільки вони почуваються живими й бадьорими. Без цього вони ні на що не здатні й не годяться. От тільки жити в цій катівні адекватна людина з нормальною психікою та більш-менш прогресивним світоглядом – не може.
Тож рф святкує день єднання з Ордою і рабством, яке вони справді пронесли крізь століття. Загалом це свято може по праву використати епіграф із Жванецького: «Ми жили в Бухенвальді, з боями прорвалися в Освенцім».